Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Не чинить так сестра моя Рахіль:

Вдивлятись в нього – це для неї дія.

106 Для неї зір – мета дбання й зусиль,

А я цікавлюсь рук своїх діянням,

Їй споглядать, для мене ж діять – ціль».

109 А ближче вже до дня, перед світанням,

Приємним для прочан, що в путь знялись,

Побачивши кінець своїм блуканням,

112 Додолу тіні в темряву сповзлись,

І я повіки звів, од сну свободні,

Уздрів учителів, що теж звелись.

115 «Солодкий плід, якого всі голодні

Шукають всюди по гілках рясних,

Жагу тобі вгамує вже сьогодні».

118 Віргілій саме в цих словах ясних

Сказав, і новорічного подання

Ніхто б не дав любішого за них.

121 Таке жадання до мого жадання

Тут додалось, що кручі вперекір

Щокрок зростали крила на злітання.

124 Коли ми вийшли із східчастих гір,

Закінчивши свій довгий шлях величний,

Віргілій обернув до мене зір

127 І мовив: «Пломінь часовий і вічний

Ти бачив, сину, та мені вже строк

Не кидать оком за щабель граничний.

130 Я вміло скерував сюди твій крок,

А далі – волі підкоряйся власній,

Бо вийшов ти з крутих, вузьких стежок.

133 Глянь, щік твоїх торкнувся промінь ясний,

Глянь, квіти й зелень в пишній гущині

Самі зростають на землі прекрасній.

136 І поки очі прийдуть чарівні,

Що втерти їхні сльози був я радий,

Сиди, гуляй по любій глушині.

139 Не жди од мене й слова чи поради, —

Мені б тебе послухати було:

Ти мудрий, вільний, і як знаки влади

142 Прийми корону й митру на чоло».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

1 Оглянути зсередини та зовні

Старезний ліс, могутній і святий,

Де юний день ховавсь у млі чудовній,

4 Часу не гаючи, крізь діл пустий

Від прірви я відходив стиха-стиха,

Навколо ж лився аромат густий.

7 Тонкий вітрець, що повсякчас тут диха,

Все гладив лагідно чоло моє,

Немов зефір, з яким приходить втіха.

10 Готові листя ворухнуть своє,

Вершки дерев назад всі напрямлялись,

Де першу тінь священний шпиль дає.

13 Але вони не дуже відхилялись,

Тож щебетухи в вітті чарівнім

В мистецтві дивовижному вправлялись

16 І радісним цвіріньканням своїм

Виспівували величання сходу,

А лист одлунював повтором рим.

19 Так гілка з гілкою шумить в негоду

Над К’яссі в соснику, коли з заков

Еол пуска Сірокко на свободу.

22 Хода нечутна тихих підошов

Мене помалу в давній ліс пустила,

Аж я незчувся, як туди зайшов.

25 Та зліва річка враз мене спинила,

І хвилі пробігали в ній дрібні,

Й трава обабіч неї зеленіла.

28 На всьому світі води скрізь брудні,

В них домішки усякі неприємні,

А в цих, прозорих, видно все на дні,

31 Хоча вони здавались темні-темні,

Бо й промінь не проходив крізь той гай

У непроникні сутінки таємні.

34 Я став і поглядом через ручай

Пройшов туди, де хаща несходима

Стояла в щебеті пташиних зграй,

37 Коли з’явилася (перед очима

Так іноді з’являється нам річ,

Спочатку з подиву нерозрізнима),

40 Одніська жінка йшла мені устріч,

Зі співом бравши скарби квітникові,

Що без числа цвіли вподовж узбіч.

43 «О гарна дамо в сяєві любові,

Коли правдиво вказують сліди,

Що певно свідчать про серця чудові,

46 Зласкався, я благаю, підійди, —

До неї мовив, – до струмка, на розцвіт,

Щоб любий голос долинав сюди.

49 Ти наче Прозерпіни юний одсвіт,

Що в матері відірвана була,

Вона сама і весь її первоцвіт».

52 Як з одною одну ступні звела,

Кружлявши, танцюристка і на полі

За ногу ставить ногу спроквола, —

55 Прекрасна в різноколірнім околі —

Червоне з жовтим – так звернула вбік,

Мов дівчина, спустивши зір поволі,

58 І підійшла туди, де біг потік,

Моє прохання любо вдовольнивши,

Бо чув я, що сказав її язик.

61 Тоді вона, мене перепинивши,

Де хвилі обмивали стебла врун,

Осипала дарами, зір підвівши.

64 Така, напевне, іскра, мов перун,

Під віями в Венери не займалась,

Коли влучав у матір син-пустун.

67 Вона до мене лагідно всміхалась,

В руках тримавши цілий жмут квіток,

Що сила тут, несіяних, здіймалась.

70 Була завширшки річка чи не крок,

Та Геллеспонт, для Ксеркса – шлях свобідний,

Для інших славолюбів же – замок,

73 Такий же був Леандрові огидний,

Коли той протягом стількох ночей

Перепливав його, коханець бідний.

76 «Ви новаки, і, може, усміх цей, —

Розпочала вона, – в такій місцині,

Призначеній колись-то для людей,

79 В вас будить подив і непевність нині,

Але псалом «Возвеселил єси»

Вам розжене туман у розумінні.

82 Ти ж, хто спитавсь у мене, попроси

На гідне подиву щось відповісти,

Бо я на те й зійшла у ці ліси».

85 «Вода, – сказав я, – й гамір густолистий

Зневірюють у тому, що я чув,

Чому перечить вигляд очевистий».

88 Тоді вона: «Скажу, щоб ти збагнув,

Як все з причини родиться, й розвію

Пітьму, що нею ти пойнятий був.

91 Найвище благо, що для себе дію

Всю творить, добрим людям тут дало

Оселю, як на вічний мир надію.

94 За гріх свій людство вигнане було,

За гріх свій од покори та спокою

До зла, печалі й жалів перейшло.

97 Аби з тих змін, що їх несуть з собою

Ізнизу випари води й землі,

Йдучи по змозі вгору з теплотою,

100 Ніколи б людям не прийшли жалі,

Оця гора ніде вітрів не знає

Од брами аж до