Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Лишусь без нього після тої стрічі.

130 Віргілій – той, хто мовив так мені, —

І я сказав: на честь цієї ж тіні

Був трус гори і співи голосні,

133 Бо з вашим царством розстається нині».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1 Ні мові нашій рух не був на шкоду,

Ні руху мова, – ми тепер неслись,

Немов судно в сприятливу погоду.

4 Мерці, що двічі трупами здались,

В дірки очей світили подив знову,

Що я живий, як і вони колись.

7 І, далі ведучи свою розмову,

Я проказав: «Ця тінь не поспіша,

Либонь, через нову якусь умову.

10 А де Піккарди чарівна душа?

І ще скажи, коли це тільки можна,

Хто з славних тут увагу полиша?»

13 «Сестра, не менш прекрасна, як побожна,

Святкує на Олімпі між святих

В своїм вінку, щаслива і вельможна».

16 Так він сказав, а потім: «Тут усіх

Назвати вільно, бо не зчинять бунту,

Такі спотворені обличчя в них.

19 Пізнай-но в цім, – вказав він, – Бонаджунту.

Це Бонаджунта з Лукки, а в лиці,

Сухішому від кам’яного ґрунту,

22 Того, хто взяв із церквою вінці, —

Тепер цей турець згадує голодним

Больсенську рибку, зварену в винці».

25 Він одного показував за одним,

І прикрості не взнав ані один

Із згадуваних духом благородним.

28 Тут марно зуби шкірив Убальдін

Із замку Піла, був там Боніфацій,

Що юрми пас жезлом серед рівнин.

31 То був месер Маркезе, що горляці,

Ще не сухій, заняття дав хмільне

Й ніяк не міг скінчить цієї праці.

34 Мов той, хто з різних обира одне,

Я врешті зупинивсь на тому, з Лукки,

Що начебто найбільше знав мене.

37 Почув я, як шептав ім’я Джентукки

Він ротом, що без їжі та води

Терпів тяжкі безперестанні муки.

40 «О душе, – я сказав, – а ти не жди

Моїх питань, а сам, як хочеш, далі

Зі мною втішну мову поведи».

43 «Іще та жінка не вдягла вуалі, —

Почав він, – що тебе розважить в нас,

На спільний осуд у міськім загалі.

46 Бодай пророцтва зміст в тобі не згас!

Коли ж в думки заводить помилкові

Тебе мій шепіт, – правді буде час.

49 Чи не того я бачу, хто чудові

Нові рядки створив і так почав:

«Ви, донни, знаєтеся на любові…»?

52 А я: «Що від любові я чував,

Все списував у зошит на роздачу

І сказане мені всім повідав».

55 «О брате, – мовив він, – тепер я бачу,

Чому Гвіттоне, нотарю й мені

Новий солодкий стиль явив задачу.

58 Бо ваші пера, бачу, запальні

І вірно пишуть, що любов диктує,

А наші в цьому надто забарні.

61 І саме цим, хай всякий занотує,

Новий різниться від старого стиль».

І, мов скінчивши, вдав, що більш не чує.

64 Як птаство, що летить до нільських хвиль

На зиму, по весні, зібравшись в зграї,

Ключами повертається звідтіль,

67 Так душі, схудлі у сумному краї,

Сухі, легкі, без гомону й пісень,

Звернули на стежки страждань безкраї.

70 І наче той, хто, втомлений за день,

Пускає інших наперед юрбою,

Аж поки стишить віддихи легень,

73 Форезе так пускав перед собою

Весь натовп, тихо йшовши до мети,

Питаючись: «Чи стрінемось з тобою?»

76 «Не знаю, – я промовив, – скільки йти

Ще мушу, та хоч як цей час пролине,

Хотів би швидше в гавань приплисти,

79 Бо місто, де життя у мене гине,

Збавляється щодня нових чеснот

І котиться по схилу до руїни».

82 І він: «То йди, бо мерзощів оплот

Звірюці, бачу, до хвоста прип’ятий,

В низину тягнеться, де край підлот,

85 І звір прискорює свій біг затятий,

Хвицаючи копитами щомить,

Щоб скинуть труп спотворений, розтятий.

88 Уже недовго сферам цим кружить, —

І очі зняв до неба, – і в усьому

Розглянешся, чого не пояснить.

91 Тут я тебе лишу, бо в царстві цьому

Час дорогий, я ж гаюсь, далебі,

В ходінні із тобою нешвидкому».

94 Як уперед виноситься в гоньбі

Кіннотник перед кінними бійцями,

Щоб першому почати лютий бій,

97 Так він помчав за іншими мерцями,

А я зостався знову із двома,

Що в світі славними були митцями.

100 Коли ж він загубивсь між усіма

І став не більш приступний нам для зору,

Ніж зміст його розмови для ума,

103 Побачив я, поглянувши під гору,

Ще яблуню в спокусливих плодах,

Розложисту, високу і простору.

106 І сила тіней заступила шлях,

Благально руки простягла до листу,

Як діти біля того, хто в руках

109 Показує їм звабу пломенисту,

І, поки казяться вередуни,

Він мовчки слуха просьбу голосисту.

112 Немов отямившись, пішли вони,

Й тоді ми підступили до глухого

На зойки дерева, як до стіни.

115 «Проходьте – не добудете нічого,

Згори мій предок віття нахиля, —

Колись-то Єва куштувала з нього», —

118 Так хтось проголосив тут із гілля,

І ми, притиснувшись до скель лускатих,

Пройшли вперед – Віргілій, Стацій, я.

121 «Згадайте, – мовив той, – п’яниць проклятих

Із кодла Хмари, що Тезей гатив

По грудях їх, подвійних та кошлатих;

124 І тих євреїв, хто в вигоді пив

І не придавсь у військо Гедеону,

Як сходив той на Мадіан з горбів».

127 Ми слухали про неба заборону

І про ненаїдності гріх тяжкий,

Про справедливість кари та закону.

130 Коли ж на вільні вийшли ми стежки,

То далі сунули в мовчущім строї

І кожен з нас заглибивсь у думки.

133 «Куди