Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

— каламуть пройшла — і в тишині зацокали краплини — трави, зела і яструба. І ледве день — і ледве невагомо — і ледве сутінь — і заледве назавжди — ввійти в поламке коло пантеону — де сон, боги і яструби. МУЗИКА СОНЯЧНОГО ЛІТА
1. «Був час італійських пісень.»
Був час італійських пісень. Час, коли все — дзень-дзелень. Море було і дівчина та — вся золота-золота. Сніжисті гори. Небо прозоре. Море. Марина. Amore. 2. «Не було листів.»
Не було листів. Не було дзвінків. Не було шепітливих слів. Лиш мовчання на прощання, тільки погляд говорив. в каруселі веремій журавлині клини мрій бризки сонця розкотили по алеї золотій. «У моєї дружини…»
У моєї дружини подерся сандалик — сідаю лагодити, сідаю ремонтувати. Доки майструю, доки мудрую, отримую прочуханку: ще б пак: подерся сандалик. — Як цього капосного сандалика відремонтувати? — питаю дружину. — Ніяк! — каже — треба дружину поцілувати, бо вже капосний сандалик від-ре-мон-то-ва-ний! «Дзвенів цей світ…»
Дзвенів цей світ, дзвеніла далечінь і сум дзвенів теплом тонкої ниті. Надходить літо,                      із незграбних слів такий видобувається мотив, що треба знов і мріяти,          і жити. «Він був геть зболений, але…»
Він був геть зболений, але нас протинало й розтинало його скажене кабаре. Його призначили на час, та він ударив — не прогавив — і збурив повені і нас. Йому везло — кришталь і зло в цих поселилися покоях, а нас, тверезих, не було. Був трунок і вода, а ще — домашні дами без піжами і погляд злий через плече.