Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний
Так, наче життя скінчилось. Так, наче збираюся вмирати. Кожен спогад закінчується болем, кожен спогад закінчується гіркотою. Безцільне блукання знайомими вуличками, безцільне пересування з дня в день. Зустрічі, вірші, пошуки роботи — дія інертних сил, без мети, без насолоди, байдуже, невразливо, неспішно човгаю. Так, наче хочу вмирати, але в кінці кожної байдужості чекаю мети, чекаю азарту. Дописую хеппі енд, немов сподіваюсь отримати листа з далекої Юності. Іван Малкович
Династійний київський поет
Аттилі Могильному випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці — обмаль статей про його книжки, обмаль згадок у пресі.
На щастя, за останні два-три роки у розмовах з кількома американцями, що цікавляться українською поезією, несподівано зринало Аттилове ім’я із незмінними захопливими ескападами про англійські переклади його віршів, які напрочуд суголосні західному світовідчуванню. Це й не дивно, адже Аттила — поет найбільшого українського мегаполіса, і в його поезії чимало образів і настроїв так чи інак співзвучних з тими ж американськими бітниками, та й сам він під кінець життя зовні став дуже схожий на бітника, але не через епатаж, а просто тому, що в його житті пішло щось не так.
Проте в його поезії — з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень — мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського. А в останніх поезіях — пронизлива мандельштамівська безвихідь… У віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою. Мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна — так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві.
Аттила Могильний (16.09.1963, Київ — 3.09.2008, Київ) — один із найталановитіших представників покоління «вісімдесятників», один із дуже небагатьох київських династійних поетів (його батько — поет Віктор Могильний більше відомий ширшому загалові як чудовий дитячий поет Віть Вітько).
Аттила закінчив філологічний факультет Київського Держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Деякий час там і викладав, як викладав також і на україністиці Варшавського, університету, вивчав у Таджикістані перську мову й культуру, працював на телебаченні, в могилянському колегіумі, в редакції газети «Голос України»…
Він автор двох поетичних збірок: «Турмани над дахами» (1987) та «Обриси міста» (1991). Автор оригінальної дитячої повісті «Мавка і Мурашиний князь» (1988, 2006).
Ми були однокурсниками і найближчими друзями на курсі. Упродовж двох років навіть знімали удвох одну квартиру (Аттила — корінний киянин, але угорська мамина кров, мабуть, додавала до його характеру особливого «цимусу», що вимагав абсолютної волі).
Познайомилися ми ще на вступних іспитах. Аттила вирізнив мене з-поміж інших абітурієнтів за «анджелодевісною» зачіскою та шрамом на руці. Своєю рвійною поетичною уявою він чомусь потрактував мене як юного донжуанистого циганського поета. Це, власне, яскраво характеризує його світосприйняття — Аттилка (так ми його називали) любив витворювати романтичні міфи.
Ми часто читали однакові книжки, а на спільній квартирі слухали однакову музику — від The Beatles до симфонічеої класики- До нас долучався третій наш однокурсник-поет Ігор Маленький — ми мовби творили такий собі терцет — три «М» (уривок проникливої Ігорової статті про Аттилу публікується у цій книжці). Зберігся наш спільний «потрійний» вірш, написаний під псевдонімом Іван Троян час занять на військовій кафедрі — Настанови для чищення зброї і черевиків»:
Не пуцуйте черевиків ніби ґвира до стріляння все ж бо рівно як рушите за всі ріки ви ізрання — полягають барабани і у землю паличками будуть стиха рахувати всіх що впали монотонно як пилюка на сандали…
Влітку 1983 р. ми перебували на студентській практиці в піонертаборі на морі в Ґелінджику під Новоросійськом, де переважна більшість дітей — нащадки кубанських козаків — розмовляли між собою переважно по-українськи. За такої втішної нагоди ми вдвох з Аттилкою (то
