Том 7 - Леся Українка

Іваниха шукає поглядом обличчя свого сина, та нічого не впдко за сивою млою.

— Корній Удовин!

Гостро одбилось те ймення в материнім серці.

Корній виходить так само твердо, повагом, як і всі, так само байдуже виймає жереб. Він і не глянув на двері, де стояла мати. Він собі дивиться в землю і жде вироку.

— З!

— Ой, мені темно!..— розтявся крик зненацька. Нема гуку, до якого можна дорівняти сей поклик з розпачі, але хто його чув, то, певне, не забуде.

Корній стенувся, кинув поглядом на двері, але матері вже не було. Тихо, не хапаючись, виходить Корній геть з присутствія. Тільки в сінях прискорив ходу, невважаю-чи на зачепки товаришів, на питання та жалі. Хутко збіг зі сходів на подвір’я. Мати вже чекала на нього там. Без слів ухопила вона його в обійми, тісно притулила до себе, немов хтіла сховати, оберегти від якоїсь лихої потужної сили. Корній мовчав, не мав чого казати.

— Ні, Корнію! ходім, ходім, я зажду пана, як буде виходити, я впаду йому до ніг, проситиму, молитиму, може, вблагаю, може, тебе визволять.

— Не треба, мамо! Пан нічого не порадить. Я не хочу.

— Ну, то ходім просім кого написати прошеннє, подаси завтра їм, може...

— Не хочу, мамо. Та вже й пізно тепер з прошення-ми,—- завтра прийом.

—- Завтра! ох, завтра! Ходім, синочку, ходім до пана! — одно провадила Іваниха, заливаючись слізьми. Син взяв її за руку і попровадив з двора на вулицю. Вона йшла, не тямлячи куди, не змагаючись.

Надворі йшов дрібний осінній дощ. Темрява. Небо заволочене. На розі вулиці одинокий ліхтар одбивався в калюжі сумною жовтою плямою. Вітер бив дощем у лице. Вогко, мокро, смутно. Люди плакали, і небо плакало.

Що того люду на дворі перед присутствіем! А що крику, заводу, сліз! Ціла громада жінок на дворі, та ще й на вулиці чимало. Одні ждуть з тривогою своїх синів од прийому, а другі вже плачуть-ридають, немов у труну кладуть тих синів. А надто жидівки, аж мліють, нещасні, до землі припадаючи. Іваниха вже зрання плакати почала, плаче і тепер, дожидаючи сина. Кажуть їй сусідки щось, либонь, на потіху, та вона вже й не слухає. Нема вже в неї надії. Сьогодні раненько пішла-таки вона до пана, дарма, що син не пускав. Але ж правда,— пан нічого не може порадить, та ще й насварився на неї і на служницю, нащо впустила; таке-то серце у нього! Та що казати? чи то мало тих людей з просьбами перекинеться за день... От ще остатня надія,— може, буде негідний на службу. Та на лихо собі Корній вдався парубком гарним,— високий, дужий, у плечах широкий,— жадної догани. Пожалься, боже, парубоцької вроди!..

— Ой, ліпше б я його калікою породила! — голосить Іваниха.

— Не гнівіть, кумо, бога,— почала було говорити сусідка та потім махнула рукою,— досить їй було й свого.

Виходять хлопці з прийому,— дедалі плачу більше. Дехто з хлопців і собі плаче в обіймах материних, але більш таких, що байдужі, або навіть веселі, або, може, вдають з себе таких. Безрідні новобранці, зібравшись гуртом, потягли до шинку з голосною піснею. Жонаті додому збираються. Сини отецькі — хто куди.

Все більшає гомін та заметня, голосніше лунають ридання жіночі.

Іваниха вже плакати втомилася. Стоїть, дивиться пильно на ті двері, звідки хлопці виходять. Ось один виходить — прийнятий, другий, жидок,— прийнятий, і ще,

і знов. Корнія все нема. Аж ось він виходить. Блідий, брови зсунуті, очі дивляться гостро, безнадійно. Глянула мати, подивилася, руками сплеснула та й упала додолу як нежива, як підкошена, без слова, без гуку. Здійняв син її з долу, положив її голову собі на плече, дивиться на те бліде старе обличчя, скам’яніле від жалю. Так вони обоє нерухомі, що сказав би, постаті камінні, постаті жалю німого.

— Корнію, бійтеся бога, та заведіть матір до нас, що ви думаєте з нею? — загомоніла зненацька якась маленька чорнява жіночка, убрана по-міщанськи. Вона побачила з свого вікна, як зомліла Іваниха, і ото прибігла дати рятунок. Вона була жінкою сторожа, мешкала на тому-таки дворі і тепер, не маючи що робити, сиділа по цілих днях край віконця та дивилася, що робилось на дворі. Іваниху знала вона давно, та й шкода їй стало старої, що так убивається.

— Се ви, бвдокіє? здорові! — озвався Корній.— То поможіть, спасибі вам, я заведу їх до вас.

Іваниха тим часом вернулась до чуття, глянула на сина спершу немов непритомно, потім одразу все пригадала.

— От тепер же я пропала! Сину мій, сину єдиний!.. Ой, нема ж мене живеї! Ой, нема ж меї дитинойки!

Корній з Євдокією взяли її, ридаючу, попід руки і завели до хати, де мешкала Євдокія. Там Іваниха сіла на стілець, припала головою до стола і заголосила так, що аж сторож вибіг з канцелярії, почувши той голос.

— А господи мій! а що ж то тут такоє? Се ви, Іва-нихо!..— сторож став, задумався і хитав журливо головою. В канцелярії рипнули дверима. Сторож кинувся.

— Цитьте-но, цитьте, Іванихо! Вже-бо нічого не по-можеться. А то тут, знаєте... пани... ще хто нахопиться, буде й мені, й вам. Годі-те, годі. А боже мій!

Іваниха потроху втихла неначе. Але тільки підвелася, глянула на сина і знов заголосила.

— Корнію,— озвалася Євдокія,— ви б, може, вийшли собі на який час з хати, не завдавали жалю матері, та й сами розвеселились би з чужими людьми.

— Еге ж! розвеселюся, певне! — мовив Корній, однак вийшов з хати.

Вийшов Корній з двору за ворота, став, прихилився до стовпа, дивиться абикуди, нічого не бачить, нічого не чує, ні на що не зважає. Думає сумні свої думи, що вже забраний він та завданий, що вже його воля парубоцька поламана. Думав він, як то мати тепера сама з немилими пасинками зостанеться, хто її, бідпу, тепер порятує від напасного вітчима. Та ще він гадає про тую дівчину, що мав її взяти,