Том 7 - Леся Українка

— Ей, та пан, чи він бачитиме? Він собі сидить з панами за паперами. Я собі стану в куточку...

Що вже з вами робити, Іванихо! ідіть, але глядіть, як пан буде гніватись...

Та ні, ні, не бійтеся! Спасибі вам, Ганнусейко, спасибі. Та ще прошу, голубочко, проведіть мене до покоїв, бо якось я сама не смію вступити.

Остатні слова Іваниха промовила вже на сходах, ідучи за служницею. Ідучи, раз у раз зустрівалися з хлопцями, що верталися веселі або смутні, дивлячись по тому, хто який жереб узяв. Деякі ще йшли шпарко, обганяючи Іва-ниху.

Ось Іваниха в покоях. В першому покої стояла пані і краяла щось розстелене на столі. Іваниха тихенько на пальцях підійшла до пані, нахилилась і поцілувала руку, що тримала ножиці. Пані здригнулась і випустила ножиці.

— Ох, як ви мене злякали, Іванихо! І нащо то ви завжди мені руки цілуєте, адже знаєте, що я не люблю того,— мовила пані трохи гнівно і разом з тим збентежено.

Та як же ж, пані, не можна ж...— вимовлялась Іваниха.— Вже простіте, пані, мене, що я так влізла до покою, але я таки буду просити, чи би не позволили мені постояти трошки в пайовому покою, подивитися. То ж мій хлопець сьогодні жереб тєгне.

— Та чом же, можна, можна, підіть, там і панночки стоять. Ганнусю, проведи.

— Спасибі вам, пані,— Іваниха знов хотіла поцілувати в руку, але пані сховала руку і з докором глянула на Іваниху. Іваниха подалась до порога, але спинилась і знов завернулась до пані. Несміло глянула на неї питаючим поглядом. Пані підвела [очі] і покинула краяти.

— А що, Іванихо? Ви хочете що спитати?

Іваниха раптом підійшла до пані, склонилась їй низенько, ухопила її руку, поцілувала і швидко заговорила, перериваючи мову слізьми:

— Пані моя, голубочко мояі Порятуйте мене, бідну, порятуйте хоч ви! Ви ж таки добре серце мавте. Ви-те ж сами маєте діти, сами знаєте, як матері за ними серце болить. А я ж... а у мене ж він оден як палець, та я ж без нього всиротію!.. Ой боже ж мій милостивий...

— Іванихо! бог з вами! Чого ви плачете? Ще ж він не ставився... Я вже казала панові, що ж, як тільки можна буде, то не візьмуть, але ж ні я, ні пан не можемо тут нічого порадити, пан же там не найстарший, для нього закону не змінять.

— Ой, таки б, може, їх там ліпше послухали, якби вони яке слово сказали. Панійко, моя рибойко!..

Іваниха втерла сльози і дивилась на пані, немов чого ждучи. Далі вона почала щось виймати з-за пазухи, вийняла горіхи, зав’язані в хустину, і скілька яєць.

— Може, ласка ваша, не погордуєте...

Пані зчервонілась.

— Що се ви? бог з вами! навіщо? Ні, ні, я не хочу! з якої речі? Заберіть собі назад.

Іваниха собі збентежилась і не знала, що робити.

— Та нехай, пані, діточки ззідєть. Спожийте на здоров’ячко. Або ж то що?

С решті пані мусила прийняти горіхи, але яйця Іваниха таки повинна була забрати. Прикру розмову перебила служниця, вона сказала, що як так будуть гаятись, то там ще й жереби всі розберуть.

Іваниха тихесенько увійшла до кімнати, де стояли молоді панночки і діти при дверях, що виходили у при-сутствіе. Звідти добре було видно усю оруду, теє розбирання жеребів. Видко було великий стіл, накритий червоним сукном, страшенно сплямленим чорнилом, видко було і панів, що сиділи у великій нудоті і старались мати поважний вираз обличчя. Онде «зерцало» серед стола, а онде скраю і «колесо» теє з жеребами. Маленький сухий панок трохи гугнявим голосом викликає хлопців. Хлопці йдуть поєдинці, розваженим кроком, усі мають байдужий вид, так неначе вони беруть той папір, щоб собі ним люльку запалити, наче і не знають, що тим папером доля рішається.

Панок викликає:

— Іван Бондарчук!

Виходить молодий огрядний хлопець. Пан військовий, що сидить, теж «присутствує», оглядає того хлопця таким поглядом, немов хоче сказати: «А лепський би москалик вийшов з нього!»

Читають нумер: — 5!

Хлопець, мов не про нього річ, взяв жереба, обернувся і повагом пішов у дальший куток до товаришів.

— Що ж то, приймуть його? — питає стиха Іваниха

служниці.

— Та вже ж. Тож чуєте — п’ятий нумер,— він, значить, п’ятим піде. В кого малий нумер, того приймають, а в кого великий, то ще, може, й ні.

— Господи, яке в тих хлопців серце! — шепотить молода панночка.— Хоч би тобі на лиці змінився! А то мов і не його приймають. Чисто як камінь!

— Ой горейко мені! — зітхає Іваниха.

— Семен Веселий! — іде тим часом викликання.

— Нумер 385!

Хлопець так само повагом відходить без жадного признаку радощі.

— Петро Війтик!

Війтика нема, він слабий і не прийшов на призви. За нього має брати: старшина. Старшина, високий гладкий чоловік, виходить з гурту* тихо, навспинячки, щоб не грюкати великими чобітьми, він похитується, спинаючись на пальці Панночки хихотять, дивлячись на ту смішну фігуру: «Оце, наче ведмідь!..» Обережно, немов бере якусь надзвичайно тендітну річ, виймає старшина жереба і так само обережно передає панові, що викликає.

— 390!

— Не піде,— рішають панни.

— От кому щастя без потреби,— мовить Іваниха,— Війтик таки з нашого села, я знаю його, там такий,— господи! Який з нього рекрут? рука йому зроду всохла,— каліка, та й годі. От, як кому бог дав І

Ідуть, ідуть хлопці, самий цвіт, молоді парубки. їдуть, мов стадо, неначе не знають, куди, на що. Одно по одному молоді обличчя з’являються і зникають, томлячи погляд, вражаючи серце. Важке повітря, насичене димом панського тютюну, немов колишеться над їхніми головами. Свічки на столі ледве-ледве світять серед того сивого туману, освічують червоні від задухи лиця, сірі серм’яги, шапки сиві смушеві або рогаті поліські та золоті рами на царському портреті.