Том 7 - Леся Українка
Корній не йшов вулицею, він подавсь позагороддям понад озером до городу, що спускався до самого озера, переліз через пліт і пішов городом до невеличкої хати з одним вікном. У вікні було світло, воно спалахувало нерівно, певне, горіло в печі. Мале віконце часом зовсім темніло, його заслоняли якісь постаті. То удова з дочкою Варкою лагодила собі вечерю. Корній стояв, дивився на те світло, ждав, коли воно згасне. Довго тремтіла ясна смуга на нерівній землі під вікном, далі згасла, і вікно заблищало сріблом від місячного світла. Корній трохи ще пождав, далі підійшов до хати і стукнув кулаком у стіну. Стара удова не чула того глухого стуку, лежачи на печі, але Варка почула його, сидячи край віконця, хутко вимкнулася вона з хати, мов білиця, і без гуку причинила за собою двері.
— Прийшов, Корнію? — озвалась тихо вона, вибігши з сіней.
— А що ж, на пораду! — відповів Корній так само тихо.— Йдімо, Варко, донизу, а то тут ще мати почує.
— Та вони то вже сплять, але таки ліпше ходімо.
І вони хутко пішли до озера. Там був на березі витягнений човен, вони сіли на нього. Варка глянула на Корнія, хотіла щось сказати, але замість того закрила обличчя руками і заплакала.
— Не плач, Варко, не плач, мов серце, ліпше порадьмося, як тепер з нами буде,— промовив Корній.
— Ой, чи я, нещаслива, відаю, що вже тепер буде? — з плачем відмовила Варка.
— Що ж, одслужу чотири роки, а там вернуся до тебе. Чи тільки ти зачекаєш на мене?
— Та я б і сім літ чекала, якби моя воля.
— А чия ж воля? — прикро запитав Корній.
— Чи ти ж не відаєш меї матері? Вони думають на багатого зятя.
— Та я ж не такий вбогий, півгрунта маю.
— То що з того? Ти підеш в москалі, а вітчим з синами що схотять, те й робитимуть.
— Найду я на них справу, як вернуся.
— Як вернешся...— Варка замовкла, смутна.
— Ей, дівчино, щось ти крутиш словами,— гірко заговорив Корній,— казала б уже просто: ти не мій, я не твоя.
Варка дужче заплакала. Корній встав і тихо пішов по берегу. Дівчина кинулась за ним.
— Корнію! Корнієчку! — і вона ухопила його за рукав.— Який-бо ти! — говорила вона уривчасто.— Чи ти думаєш, мені не жєль тебе? Як же я маю просто казати? Я ж кажу: я б чекала, але ж мати...
— То й тримайся свеї матері...
— Який ти гострий, Корнію! чи ти думаєш, легко з
матерою змагатися? Таж моя мати не така, як твоя.
Вони все на свій стрій обертають. А ти такий гордий,—
ти таки якось не вмієш з ними ліпше заходити, а може, якби старався, то воно б якось іначе було.
— Ей вже, Варко, не для мене ті старання та заходи. Не вгодив я вітчимові, не вгоджу й тещі,— Корній усміхнувся гордо та сумно.
— Отож-то! ти все так, а що тобі з твоїх гордощів прибуло?..
— Така вже, відай, моя натура. Та все одно,— заходь не заходь, а як заберуть у москалі, то ніяк вже
буде й заходити, знайдуться гинчі, що пристараються й без мене.
— А нехай коло їх біда старається!
— Постарається вона коло всіх...
Варка знов замовкла, тільки сльози витирала. Так вони мовчки походжали понад озером. Коли се від хати почулося:
— Варко! а де ти?
— Ой моя долейко! мати прокинулись,— кличуть! Прощай, Корнію, мушу йти...— Варка з плачем обняла Корнія і цілувала його розпачливо, раптово.
Корній уже не докоряв, не в’ялив словами, а тільки стискав в обіймах свою кохану милу.
— Прощай, Варко! попрощаємось, та й розійдемось...
— Варко! Варко! — залунав міцніше старечий голос.
Варка одірвалась від Корнія і побігла вгору до хати.
Корній тихо пішов берегом понад озером і скрився у білім тумані.
V
Ясне було небо «в неділеньку вранці», коли хлопці з села вирушали. Хоч не гріло, та світило осіннє сонечко, безлисті дерева вирізувались гострими рисами на синьому небі, вітер без гуку пролітав над селом, ні шуму лісового, ні співів пташиних він не розносив, тихо було і ясно, спокійно, та не радісно. В селі не чутно було ні співів, ні музик, дарма що була неділя. Вже хлопці одгуляли своє...
Новобранці змовилися йти всі вкупі до міста, біля царини зберуться вони всі та й вирушать гуртом. Довгі збори! Не спішаться матері виряджати синів. Та от уже й вирядили, йдуть хлопці один по одному, збираються в полі біля млина. І матері і ланки йдуть до царини з ними. До міста жінки не підуть,— чого вже йти?
Іде Корній вулицею, і мати з ним іде, та за слізьми дороги не бачить. Ось минають вони Варчину хату,— стукнула там кватирочка, виглянуло дівоче обличчя, умите слізьми. Корній глянув, спинився, хотів щось промовити дівчині на прощання, та не промовив нічого, похилив голову і подався далі тихою ходою. Знов засунулась кватирочка, і коли б хто глянув крізь неї в хату, то побачив би струнку русяву дівчину, що гірко ридала, припавши до стола.
Далі Корній зустрів Семена, що виходив з Гапчиної хати. Очі в нього були заплакані, йдучи, він раз у раз оглядався на теє дворище, там на воротях стояла його дівчина, він махав їй шапкою, все прощався. Вони ж були
