Том 7 - Леся Українка
Коли се хтось сіпнув його за рукав. Корній кинувся, опам’ятався. Біля нього стояв Семен Климчук, товариш його, теж новобранець.
— Корнію, брате! ходім, голубе, хоч вип’ємо з горя!
— Ходім, все одно,— одповів Корній байдуже.
Подалися до шинку. Та то й недалеко було, тут-таки
зараз напроти присутствія жидок шинка виставив. О, сьогодні має добрий зарібок! Хто п’є з горя, хто на радощах, а все шинкареві п’ятак брязне. Тепер в шинку людей повнісінько, ті входять, ті виходять, а деякі позасідали вже надовго, либонь, на цілу ніч. Визволені ставлять горілку родичам та новобранцям. Новобранці гуртом посідали, скинулись по п’ятаку, п’ють собі громадкою та пісень рекрутських співають. Там співи, там плач, там сварка, а в іншому кутку вже й до бійки береться.
— Гей ти, сало! — гукає якийсь новобранець на парубка в сірій вишитій свиті.— Стався-но на горілку, давай могорич, чортів сину, що то — ми дарма за вас одслу-жувати маємо?
— Який чорт за мене одслужує? — гукає собі хлопець в сірій свиті.
— А ми! хто ж? Думаєш, ніхто не знає, яка сумка в твого батька? Ніхто не знає, як твоя мати панські пороги оббивала? Го-го! багацького сина і чорт не бере. Та давай же, холеро, горілки!..
Між парубком і новобранцями почалася звада.
— Гей, люди, хто до мене? Гуляю! — репетує визволений з іншого кінця.— Хто в коршмі, хто поза корш-мою,— до мене, за все плачу! Пийте, хоч лусніть, слова не скажу!
— Про-о-о-пала моя голова! — заводить прийнятий серед гурту новобранців.
Увійшли Семен з Корнієм. В гурті між новобранцями
і між визволеними було багато товаришів їхніх. Всі загукали, закликаючи їх, кожні до себе. Семен звернув до новобранців.
— Ну, вже я, братики, до вас, будемо разом волю пропивати. Жиде! горілки!
Корній сів поруч із Семеном до гурту. В гурті пили й співали:
Посіяли, поорали, нікому збирати,
Як погнали наших хлопців в місто присягати...
Сумний урочистий спів дивно лунав серед п’яних викриків, гармидеру та брязкоту «порцій» і шісток.
...Чи ми в бога заслужили, чи в свеї громади,
Що нас, хлопців молоденьких, забито в кайдани...
Семен пив чарку за чаркою; Корній не відставав. Се-менова голова клонилась, Корнієва ще вище здіймалась. Семенові очі туманом заходили, Корніеві ще гостріше блищали, тільки немов ще чорніші стали. Семен мляво похитував головою під лад пісні, Корній сам співав дужим голосом, зсунувши брови, та від часу до часу стукаючи кулаком по столі, коли хто з товаришів зачіпав його недотепним жартом.
Громадка співала:
...Которії хлопці-молодці —
ІГють-гуляють,
Которії жонатії —
Плачуть-ридають...
Семен припав головою до стола і заплакав.
— Ей ти, голово капустяна! Ти ж якого лиха зару-мався? Ти ж не жонатий! — гукнув на нього один товариш.
— Ой, не жонатий, братики мої, не жонатий! Ой, хто ж мене пожєлує на чужій стороні! Матьонко ж моя ріднейкая, пожєлуй хоч ти мене! Родинойко рідная, чим я тобі не вдався!.. Дівчина моя зарученая!..
Гомін ще побільшав, одні сміялися з Семена, другі вмовляли та потішали, інші знов і собі плакати заходилися. Корній мовчав, покинув співати, дивився на Семена з жалем і з досадою, чорні очі тугою палали. Далі стукнув рукою по столі, аж чарки забряжчали, аж Семен замовк.
— От мовчав би! — озвався Корній до Семена тремтячим здавленим голосом.— І чого заводпш, як тая баба? Хоч би мене різали, я б не плакав!..
Встав, кинув чаркою об землю і подався геть з корчми.
Другого дня рано Корній з матір’ю вернулися додому. Вони йшли знов у гурті, як і тоді, коли Корній вирушав до прийому, тільки тепер гурт був менший: деякі хлопці зосталися ще в місті «волю пропивати», інші вернулися раніше, діставши доброго жереба. Іваниха мовчки йшла поруч із сином, розмова у них не велася, та й не тільки у них, у цілому гурті було мало розмови. У селі люди почали відставати від гурту, громадка меншала, розмова ще тихша ставала, далі вже всі порозходились по хатах, і Корній з матір’ю дійшли сами до своєї хати, бо вона стояла скраю села над озером.
Перший увійшов у хату Корній. Вітчим з синами сиділи за столом і снідали сухим хлібом з часником. Вітчим зирнув на Корнія і тільки спитав:
— А що?
— Прийняли,— одповів суворо Корній.
— Таки прийняли,— сказав вітчим,— а ще багато наших хлопців узяли?
— А чимало, от Семена взяли, Павла взяли, єсть їх...
— Що ж там стара, ходила безмаль до панів? — спитав Іван, скоса глянувши на жінку.
— Та ходила,— одповів Корній, дивлячись вбік.
— Ну, що ж з того?
— Нічого.
— Я так і думав...
— Думки у тебе вовчі,— обізвалась Іваниха.
— Аби ти своїх думок по дорогах не розгубила! — одказав Іван, потім обернувся до Корнія, лагідніше: — Сідай та поснідай.
Корній сів, укроїв хліба і почав їсти.
— Чекай, синочку! чи ж ти будеш сухий хліб їсти? промовила Іваниха.
— А ти хіба що наварила? — вкинув Іван.
Іваниха не відповіла,— не хотіла вже заводитись,—. і почала розпалювати в печі та приставляти куліш. Іван встав, перехрестився, дістав шапку з полиці і вийшов з хати.
— А коли вам тра збиратись до міста? — спитав Гри-цько в Корнія.
— На тамту неділю, за два тижні.
— Не чув, куди вас поженуть? — спитав Петро.
— Або я відаю? — недбало відповів Корній. Він сидів, одвернувшись, і дивився в вікно на озеро, що невиразно видніло вдалині. Ледве примітний дощик сіявся, мов крізь тонке
