Том 7 - Леся Українка
— Куди ти, синку? — спитала мати.
— От так, пройдуся, поки снідання, однак без діла,— мовив Корній і повагом вийшов з хати.
— Не бався ж довго,— мовила мати услід.
Корній вийшов за хату і подався до озера. Там на березі мріла дівоча постать. Корній надійшов ближче, постать виразніша стала,— то була молода дівчина, убрана в білу спідницю з свого полотна і в білу свитину, у руці мала відро. Вона нахилилась, набираючи воду з озера.
— Варко! — озвався Корній, приступивши до неї.
Дівчина обернулась.
— Се ти, Корнію! вернувся? Ну, що, як там з тобою? — питала турботно.
— А що зо мною? піду в москалі...
— Ой моя долейко...— відро випало дівчині з рук і покотилось.— А що ж тепер будемо робити? — дівчина заломила руки і з слізьми на очах дивилась на Корнія.
— Що будемо робити?.. От що, Варко...— тут Корній спинився,— дві молодиці надходили від села до озера.— Слухай, тут не розмовимось, люди ходять, ліпше я прийду до тебе увечері,— як стукну в стіну — виходь. Бувай здорова,— і він повернув додому.
Варка нахилилася здійняти відро і втерла хустиною очі. Хутко набрала води і пішла додому вигоном, обминаючи здалека дві жінки, що йшли до озера.
Корній прийшов додому. Петра та Грицька вже не було в хаті, мати сама поралась. Корній сів знов до вікна і дивився безтямно на вигон. Важко і прикро було йому на серці, він мовчав, не озивався до матері.
— Синочку! — озвалася врешті мати до нього.— Що ти все мовчиш? Хоч би наостанку поговорив зо мною.
— Що ж я вам скажу, мамо?
— Чи тобі хоч жєль мене кидати?
— А як жєль, то що поможе?
«Геть як батько!» — подумала Іваниха.
— Чи ти ж хоч приходитимеш до мене коли в гості з того войска? — питала знов Іваниха, і сльози вже бриніли в голосі.— Чи тебе пускатимуть?
— Як де недалеко поставлять, то, може, коли прийду, а як заженуть куди далеко, то вже хіба аж за п’ять років вернуся.
— Може, ти мене вже й не застанеш, дитино моя!
— Ей, не гнівіть бога, мамо! нащо таке говорити?
Іваниха ще хтіла щось промовити, та замовкла, бо
сльози душили її. «А вже я безмаль і так набридла йому тими сльозами»,— подумала вона.
Іваниха дала сніданок. Поснідавши, Корній не встав від стола, а сидів, спершись на руку, і курив, мовчазний, смутний.
— Ти б, Корнію, пішов де на люди,— озвалась мати,— десь би погуляв собі трохи, що тобі зо мною, старою? ні мови, ні розмови.
— Де я там погуляю? — сказав Корній, але подумав і встав од стола.— Та хіба до Семена піду.
Йдучи до Семена, він погадав собі, що, певне, парубки гуляють у корчмі на музиках, бо то ж неділя, та й так, наостанку... Він подався до корчми. Там грали музики, скрипка та решітка, було багато парубків та дівок. Корній глянув по дівках, Варки між ними не було,— сувора удова, мати Варчина, не часто пускала дочку на гулянки. Семен танцював з Галкою, своєю зарученою; сьогодні він був трохи потішений,— Гапка поговорила з ним «по добрості», обіцяла конечне ждати на нього тих чотири роки, не йти за іншого. Що ж, Семен був парубок багатого роду, Гапка була ще молода, заміж не хапалась.
Відтанцювавши «крутяха» з дівками, хлопці почали сами без дівок «коло гаю походжаю»: тихо, повагом проходжувались вони по двоє, похитуючись в лад пісні, і співали:
Коло гаю походжаю, в гаю не буваю,
А я свою дівчинойку по голосу знаю.
Дівчата стояли, дивилися, інші пересміхувались, інші стояли смутні. Були й такі, що сами зачіпали хлопців жартами та приспівували їм:
Погоріли болота, зосталися купи,
Женітеся, парубойки, аби не рекрути.
Ся пісня не сподобалась парубкам, вони покинули «походжати» і почали брати дівок до «крутяха». Знов закрутились по двоє, по троє у танці, миготіли червоні хустки та білі спідниці, червоним натикані; оберталися поміж старшими і дівчата-підлітки, їх ще не брали хлопці в танець, то вони собі в парі з товаришками літали в танці, мов ті пари метеликів ясних, дрібненько, шпарко та все на місці.
Корнієві хутко обридли танці, він їх і зроду не дуже любив. Походив він собі поміж челядею, посновигав по селі, не' дуже-то розвеселився, та з того всього додому пішов.
— Що, синку, нагулявся? — спитала мати.
— А що ж, нагулявся! досить з мене...
Корній ліг на лавку і лежав, заплющивши очі. В хаті було тихо, вітчима з синами не було вдома, вони пообідали без Корнія і пішли собі до корчми.
Корній лежав і думав: «От як то воно пішло з моїм життям! Зріс по волі, а тепер прийдеться скуштувати московської муштри!» Правда, що Корній зріс на волі: відколи батько вмер,— Корній мав тоді сім літ,— не було над ним старшого, мати ж пестила свого одинака, і скоріш вона корилась йому, ніж він їй. Тільки за остатні чотири роки, як у хату прибув новий господар, Корнієві прийшлось не раз обставати за свою волю. Він свого не вступав,— не сварився, але й не корився, тільки що власна хата здавалась йому часто чужою...
Надвечір вернувся Іван з синами з корчми трохи напідпитку. Входячи, він гукнув на жінку:
— А що, будемо всі вечеряти чи тільки половина?
— Не всі,— обізвався Корній,— бо я не буду.
Він устав з лавки, взяв шапку і накинув серм’ягу.
— Куди ти, Корнію? — спитала Іваниха.
— Та от піду...— Корній вийшов, не договоривши.
Надворі дощик перестав
