Том 7 - Леся Українка

Вона мучить, пече мене своїми розкошами! Чи я ж на те росла, чи того сподівалася? — бути підданою сієї гадини! О, се не людина, се мій злий дух!.. Боже! що мені робити? Що почати? Куди кинутись? я пішла до сього нелюда задля шматка хліба, але ж сей хліб мені в горлі став! Шматок хліба, кинутий, як собаці, з погордою! А скільки за нього приймаю знущання! Ні, краще пропасти, ніж такий хліб їсти!.. Чого ж мені ще ждати? Я досить ждала. Як я могла думати, що виб’юся в люди, сидячи у сієї відьми? Та вона не то що не помагає знайти кращу долю, вона мене ще в ярмо запрягає, на посміх людський виставляє! І приймати сю наругу, їсти сей хліб ганебний? Ні, годі! я не можу обернутися в покірну машину, як ота швачка, ї затлумити в собі всі поривання, або як ота стара компаньйонка, що там на водах... Та, боже мій, краще не жити, ніж доживати вік такою безсловесною рабинею, таким нещасним попихачем, безнадійним послугачем, як ота безталанниця! А однак мені зостається або се, або... або що? погибель? Та що ж — краще загинути, ніж так жити! краще загинути, краще загинути!» — промовляла Софія в якомусь палу. Вона кидалась несамовито на канапці, погляд її палав, брови були зсунуті, ридання кипіло в грудях, але вона плакати не могла. Гіркий, гострий жаль проймав їй серце.

Зненацька з’явилась на порозі баронеса. Угледівши Софію на канапці, стала наче вкопана і руками сплеснула.

— Dieu! que vois je! 1 Sophie! Що се таке? Оце то так! тільки сього бракувало! Тільки я за поріг, а моя пані вже на моїй канапці, та ще й з ногами! З комфортом, нема що казати!

При першому вигуку Софія схопилась. Вона слухала ту гризню мовчки, тільки губи їй тремтіли. Стояла мовчазна, похмура і блідла щораз то все гірше. Часами судорожно кидалась від якого надто доразливого слова. В знесиллі прихилилась до стіни біля стола. Голова їй морочилась, вона світу перед очима не бачила. Безтямно взяла зі стола групу Адоніса й Венери і нервно крутила її в руках.

— Що ви собі справді думаєте? — вигукувала баро

неса, розлютившись.— Остатнього часу ви стали собі дозволяти страшенні імпертиненції: огризаєтесь що не

слово, забуваєте свої обов’язки, сидите цілий день у себе в хаті — не додзвонишся вас! Ви мені сорому завдаєте! Вчора, перед княгинею, як вп до мене озвались: «Ви мене кликали?» Що за слова? Est се qu’on ne peut dire plus poliment?2 Ви гадаєте, що вп мені рівня? Де ж, наприклад,— компаньйонка падає в істерику, а пані мусить біля неї заходитись! Чистий сміх! Ні, годі, я б хотіла, щоб ви залишили свої панські, княжі примхи раз назавжди. Чуєте? Що ж ви мовчите? стоїте як стовп? Ви глуха чи німа? Кажіть! Відповідайте! parlez done...3 Та дайте спокій моїй статуетці!

1 Боже! що я бачу! (франц.).— Ред.

2 Хіба не можна сказати ввічливіше? (франц.).— Ред.

8 Кажіть же... (франц.).— Ред.

Статуетка ще більш заходила Софії в тремтячих руках. Баронеса ще гірш розлютилась.

— Чуете! поставте! — гукнула вона хриплим, спотвореним голосом.— Чує’ге, що я кажу? Поставте статуетку! Що за міщанська звичайка вічно крутить щось в руках?

— Чого ви до мене причепились? Відчепіться! — мовила Софія уривчасто, глухо.

— Ах ти ж хамка нікчемна! — вереснула баронеса.— Ти смієш мені так говорити?! — і, стиснувши кулаки, вона підступила до Софії, кричачи: — Я тобі кажу, покинь, покинь мою річ!

При сих словах Софія раптом кинулась і в нестямі, розмахнувшись, кинула бронзову групу просто в голову баронесі.

Голосно, гостро скрикнула баронеса і впала додолу мертва, вся в крові.

На той несвітський крик миттю прибігли слуги баронеси. Вбігши, вони на хвилину спинилися, з острахом схилившись над баронесою, потім всі кинулись на Софію, що стояла нерухомо, не змінивши постави.

— Що сталось? Що ви тут зробили? — крикнув лакей.— Беріть її! вона забила пані!

Софія скрикнула і з жахом закрила лице руками. Чиїсь дужі рукі вхопили її. В ту хвилину в думці їй блиснуло: «От тепер я вже зовсім пропала! зовсім!»

ПІЗНО

Дзигар ударив раз і замовк... Сумно одбився сей гук в серці жінки, що сиділа за столом над розкритою книжкою. Вона вже давно сидить над книжкою, але не читає, погляд її дивиться в просторінь, на змарнілому обличчі смуток і покірне ждання, чорне убрання і гладко причесане волосся, чорне, з чималою сивизною, надають жінці чернечий вигляд. Коли б хто порівняв її тепер з тим великим портретом, що висить тут же в салоні на стіні, то навряд чи догадався б, що ота пишна красуня в бальовій сукні, з погордливим усміхом на коралових устах, з буйними кучерями над мармуровим чолом і ся пов’яла, зжурена жінка — одна й та сама особа. Сама жінка давно вже привикла дивитись на той портрет об’єктивно, мов на картину або портрет незнайомої особи. Тільки все ж не могла вона привикнути до того тону, з яким її чоловік говорить перед гостями: «Як би ви думали,. чий се портрет?» — і, натішившись ваганням гостей, вимовляв: «Се моя жінка! ха-ха!» Сей короткий сміх просто вражав украй серце його жінкп.

І згадує вона, як, бувало, її перший чоловік говорив ті самі слова: «Здумайте собі, се моя жінка!», але то говорилось так, що кожний бачив, як безмірно вище стояв оригінал від портрета в думці того, хто вимовляв ті слова. Бідний той перший чоловік, як він її любив,— ні, він ледве смів любити її, він молився на неї. Вона тепер часто спогадує той погляд, з яким він стежив за нею, коли вона, бувало, летить в танці, сіяючи очима і діамантами. Тількц тепер вона розуміє тую старанно ховану тугу, що часом все ж таки пробивалась в тих глибоких очах. Бідний чоловік! C’est une bonne pate! 1 — от найбільша хвала, якої він вдостоювався від своєї блискучої дружини. Вона позволяла йому любити себе і вважала се за велику ласку. Коли він умер, вона була ще гарна,— une femme de trente ans 1,— настільки гарна, що могла зчарувати молодого доцента,