Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

3. «Ти прийдеш навесні.»
Ти прийдеш навесні.                           Із блакитних                                           і синіх                                                    осель заклубочать дими,                         і падуть                                   на них стріли                                                     навскісні, і по чорних колодах,                            наче звір,                                         сповзе                                                  корабель і ударить грудьми                         у мальовану                                         браму                                                 пристані. Ще й мальовану                      дивним,                                лихим                                        візерунком                                                       заклять, нескінченним орнаментом                                    долі,                                          кохання                                                     і смерті: на закурених вежах                           сурми                                   понуро кричать, у крикові їхньому —                           голі ми.                                     Голі,                                           та вперті. І сповзе корабель.                          І ударить грудьми.                                                   І шукай тоді наших               по всіх                        незліченних                                        причалах                                                    і корчмах. Розпадеться князівство,                                і манірній                                             величі —                                                         край, і котитися світом                    нашим довго                               і марно                                    тамованим                                                ордам. Ти прийдеш навесні,                          в білій куряві,                                          білій                                               і золотій від таких нетутешніх                            повір’їв,                                       і марень,                                                   і буднів, і побачиш:                на обрії чорні цяточки                   кораблів, наче очі,             відкрились                            і дивляться,                                           і невідступні. 4. «Скелі тануть над берегом…»
Скелі тануть над берегом,                               краплі                                        забарвлюють                                                          тло у червіньку мечів. І черлених щитів                       при коліні,                                    мов квіту, лягло по обидва ряди, де порубано щире золото. Скелі тануть над берегом,                                   з чорних лісів піднімається вир чорних псів,                 і вовків,                           і сокир, піднімається змій,                         і палає його луска, і кудлатими хвилями починається приказка. І тече череда. А на темних колодах мостів дістають з-під кирей, і кривавиться ніч, і біліють в імлі білі куни             у золоті                       і серебрі. Проводжайте гостей.