Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

1. «Коли білі баранці хмар…»
Коли білі баранці хмар котяться безладною отарою на схід, ми ідемо назустріч сонцю, дзвінкі від спеки і камінного пилу, що лишається в складках одягу. Холодна вода водограїв куриться під копитами коней, вечірнє сонце, наче червоний кетяг винограду, зависає над бійницями веж із жовтої цегли, і легкі полотняні намети на мовчазних майданах Міста вітер пахощами садів наповнює, а в освітлених місяцем завулках жінки повільно з тісної білизни виходять і, білі стегна звільнивши, білими гарячими ногами прагнуть спіймати безмежну ніч, сплітаючи їх у нас за спиною. І якщо ми приходимо вічними вершниками, ми нашу волю по колодочку вбиваємо у Схід. 2. «В той час, як у горах червоних…»
В той час, як у горах червоних, де сивий цупкий чагарник обступає прозорі джерела, нам починають снитися слов’янські зорі, ми заливаємо зі шкіряних відер наші багаття, які блищать між скелями, наче діаманти в скриньці, і морди наших коней починають дивитись на захід. І коли нарешті ми сходимо з сідел, жінки білими паруючими животами притискаються до наших потемнілих облич і своє голе і жадібне тіло кидають нам в руки. 3. «Жінки — білі, м’які і мокрі…»
Жінки — білі, м’які і мокрі — поруч з чорним камінням битих доріг рожевими і теплими грудьми та міцними вологими стегнами труться об наші плечі, животи і коліна. І ще довго-довго по тому, як затихає луна наших гордих пісень край спадаючої куряви на шляху, жінки з розкинутими ногами зберігають на собі наші втиснені обриси. ДАЛЕКЕ
Цикл
1. «Корови ідуть крізь сонце…»
Корови ідуть крізь сонце, і від золотого лева у них — золотаві очі і молоко золоте: Вої в гострих шоломах слухають пісню меду луки тугі на плечах — як вигнуті роги биків