Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

148 Й цього, з Аланьї, глибше проштовхне».

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША

1 Мов біла роза, пишний цвіт яскравий,

Переді мною стала рать свята,

Що з нею взяв Христос свій шлюб кривавий.

4 А та, що в льоті зір і спів зверта

На блиск того, кого вона кохає

Й кого велична робить доброта,

7 І, як крильми родина бджіл махає

На квітку ще і ще й летить назад,

Де їх труди солодкість просякає, —

10 Злітала в наймахровішу з засад,

Із льоту повертаючи швидкого

В її любові віковічний сад.

13 Всі лиця кольору були жаркого,

А крила – золоті, й убір такий,

Що снігу не знайти ніде такого.

16 Вони від пелюсток на пелюстки

Лили і мир, і пал вгорі та долу,

Їх беручи із Божої руки.

19 Ширяючи між східцями престолу

І квіткою, полки святих могуть

Не заважали зору й ореолу:

22 Господні сяйні сили в світ ідуть

В тій мірі, щоб йому відповідала,

Й завад ніколи тут не може буть.

25 Держава ця, радіюча і стала,

Рясна на стовпища нові й старі,

Свою любов і зір до цятки слала.

28 Троїсте сяйво, що в одній зорі

Блискочеш в очі, – наче мирні віти,

До наших бур схили свій зір вгорі!

31 Якщо вже варвари, діставшись звідти,

Де кружить свій щоніч Геліка стан,

А перед нею – син, в любов сповитий,

34 Запали в Римі в непритомний стан,

Коли, мов чудо, з смертними не схоже,

Їм встав перед очима Латеран, —

37 То я, коли зміняв людське на Боже,

На вічність – час короткий та плохий,

Флоренцію – на місто праве й гоже,

40 Який удар я раптом вчув лихий!

Потрапивши між нього та відради,

Волів, щоб став сліпий я та глухий.

43 І як прочанин оглядає радий

Освітлений обітницею храм

І в думці вже описує облади, —

46 Надав я волі жадібним очам

І зором перебіг по сяйних лавах

Вгорі, внизу, навкруг, і тут, і там.

49 Сувій облич сіяючих, яскравих

У світлі й усмішках я розгорнув

І лиць, похвал достойних, нелукавих.

52 Будову Раю я вже озирнув,

Але, спинившись перед розгляданням

Частин його, їх форми не збагнув

55 І озирнувсь, озорений жаданням

Про те, що для ума було трудним,

До владарки звернутися з питанням.

58 Та ждав одне, а здибався не з ним:

Не Беатріче вздрів, але старого

В убранні, притаманному святим.

61 Зичливістю весь образ діда цього

У душу глибоко мені запав

І виглядав по-рідному, не строго.

64 І: «Де ж вона?» – я зараз же спитав,

А він: «Щоб не лишавсь ти сам у тузі,

Від Беатріче щойно тут я став.

67 На третю лаву у найвищім крузі

Поглянь – вона вже відчуває мир

На троні, даному їй по заслузі».

70 Не відповів я й, знявши вгору зір,

Побачив, як вона сидить уроче

В вінку з яскравих, променистих зір.

73 Із високостей, звідки грім гуркоче,

До глибу, де придонний плин тече,

Не більша віддаль одбирає очі,

76 Як в Беатріче від моїх очей;

Але ця даль обличчя не згасила —

Воно й крізь відстань сяло гаряче.

79 «О владарко, моїх надій ти сила,

З якою, щоб мене порятувать,

Свої сліди у Пеклі ти лишила!

82 В усім, що дозволяла споглядать

Ти з добрості й могутності своєї,

Я впізнаю потугу й благодать.

85 До волі з рабства провели моєї

По всіх стежках, по тропах всіх вони,

Де тільки влади міць була твоєї.

88 Щедротами мені ти сохрани

Здорову душу з тілом не опрічно

І потім вгодною тобі звільни!»

91 Так я благав. Вона, здаля незвично,

Всміхнулась, глянула на мене й знов

Вдивилась в джерело, що ллється вічно.

94 І дід святий: «Щоб ти мети дійшов, —

Сказав, – я слушну дам тобі пораду,

Як просьба вказує й свята любов.

97 Обвівши зором обвід цього саду,

Божественного променя цей дар

Ти сприймеш легше на свою відраду,

100 Й цариця неба, що увесь їй жар

Любовний я несу, поможе в цьому,

Бо я – навіки вірний їй Бернар».

103 Мов той, хто йде з Кроації, із дому,

Поклавши, залишаючи сільце,

Вероніку побачити відому,

106 І думає, як поглядить на це:

«О Господи святий, Христе Ісусе,

То справді в тебе ось яке лице!», —

109 Таким був я, в душі вчувавши струси

З краси того, хто жив у світі сліз

І не піддався впливові спокуси.

112 «О сину ласки, бачить сяйво риз, —

Почав він, – зір у тебе неспроможний,

Бо ти весь час вдивляєшся униз.

115 Ти ж роздивись круги окремо кожний,

І трону досягнеш цариці сил,

Якій весь край скоряється побожний».

118 Я очі звів: як вранці небосхил

Яскравіший на сході, ніж у жодній

Частині, де зникає знак світил,

121 Я, зводячи свій зір, мов із безодні,

Побачив, що середина кайми

Пруги лишила темні та холодні

124 Як дужче пломеніє там, де ми

Ждем дишля, згубного для Фаетона,

Обабіч же – дедалі більше тьми,

127 Так мирна орифлама та червона

Посеред смуг темніших, неярких

Мінилася, мов огняна корона.

130 Я бачив юрми ангелів святих

Співали посередині й світились,

І блиск і вміння розрізняли їх.

133 Я бачив, що, коли вони крутились,

Їм слала усміх, як м’який єдваб,

Краса, й на неї радо всі дивились.

136 Зі скарбом слів, як і уяви, я