Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
4 Коли небес глибінь очам землі
Стає така, що зірка найсвітліша
Немовби губиться на цьому тлі,
7 То йде служниця сонця найясніша,
І в небі погаса зірок сім’я,
Зоря з зорею, навіть найгарніша.
10 Година свят, яка в огнях сія,
Обнявши цятку, що мене скосила,
Уміщуваним вміщувана вся,
13 Помалу-малу сяєво гасила;
Коли ж все згасло, то любов мій зір
До Беатріче знову опустила.
16 Як ту хвалу, що ніс до цих я зір,
Зібрати всю в єдиній мовній лаві,
То нині замалий би вийшов збір.
19 Красу її збагнуть моїй уяві
Несила, й думаю, що осягнуть
Її творець би тільки міг у славі.
22 (Цей у́ступ, визнаю, мене вжахнуть
Спроможен глибше, ніж думки урочі
Поетів театральних в страх женуть.)
25 Як сонце стомлює кволіші очі,
Так з гадки про її усмішки слід
Усі гадки мої стають коротші.
28 Відколи вперш її побачив вид
В цьому житті, аж до цього стрівання,
Я завжди пісню їй носив услід.
31 А тут забракло слів для віршування
Про вроду, як у кожного митця,
Що вже досяг верхів обдарування.
34 Така, яку я вищій, аніж ця
Моя сурма, лишаю (ясно й світло
Я досуремлю труд свій до кінця),
37 Та, на лиці якої сяйво квітло,
Немов меткий вожай, сказала знов:
«З найбільшого звелись ми тіла в світло,
40 В безтіле світло, що саме – любов,
Любов до блага, що сама – відрада,
Відрада, всіх блаженств найвищих схов.
43 Зри, райська рать одна і друга пада
Сюди згори, й одна така, яку
Душа в день суду зріти буде рада».
46 Як, блискавку побачивши близьку,
Наш зір ураженим стає й уздріти
Не здатен навіть річ і громіздку,
49 Так я таким був сяєвом окритий,
Що світ навкруг увесь мені погас
І я не міг нічого розрізнити.
52 «Любов, що в небі мир пильнує в нас,
Гостей вітає зустріччю бучною
І запалить свічки ладна всякчас».
55 І ледь мені до слуху далиною
Долинули короткі ці слова,
Я вчув, як підіймаюсь над собою.
58 І сила зору припливла нова,
Так що не стало світляного вічка,
Увага щоб зневажила жива.
61 І я побачив світло, що, мов річка,
Блищало лиском в берегах святих,
Де весняних лісів тяглася стрічка.
64 Спадали зграї вогників живих
У квіти, пурхаючи над потоком
Рубінами в оправах золотих,
67 І, сп’янені тим запахом високим,
В глибини поринали аж на дно,
І ті йшли вниз, а ті – угору скоком.
70 «Бажання, що горить в тобі одно —
Все взнати із навкружного простору, —
Тим втішніше, чим більш стає воно.
73 Та маєш воду випити прозору,
Щоб спраги жар в тобі нестримний стух», —
Так вимовило сонце мого зору.
76 А там: «Ця річка, цей топазів рух
Угору й вниз, цей сміх трави священний —
В усім провісний правди сяє дух.
79 Не сам собою він є незбагненний,
А через власну похибку твою,
Бо зір твій зовсім ще не глибоченний».
82 Так не зверта дитина силу всю
На молоко, коли вона проспала
Годину звичну годувань свою,
85 Як, щоб удосконалити дзеркала
Своїх очей, я до води приник,
Яка повз мене тихо дзюркотала.
88 І ледь почув я, що дашок повік
Зволожився, як начебто зробився
З протяглого округлим весь потік,
91 Мов той, хто машкарою був прикрився,
А як облудний вигляд враз упав,
З лицем справдешнім раптом появився,
94 Так ще ясніше забенкетував
Квіток та іскор світ, і я побачив
Обидві раті перед себе в’яв.
97 О Божий блиску, у якім побачив,
Де свято істинного царства є,
Дай сил сказати, що я там побачив!
100 Є світло нагорі, що в нім стає
Творець наш зримим кожному створінню,
Яке там в мирі щастя зрить своє.
103 І він складає коло величінню
Таке, що випрямлене коло те
Лягло б круг сонця здовженою тінню.
106 Йде з променя лице його святе,
Відбите на вершку перворушійнім,
Що в нім його життя і міць росте.
109 Як, оддзеркалившись в струмку спокійнім,
Глядить пригорок на свій власний луг
В оздобленні зеленім, легковійнім,
112 Так світло, висячись округ і вкруг, —
Я бачив, – тисячами граней грало
В тих, хто вернувся до небесних дуг.
115 Коли вже дно себе так представляло,
Яке ж тоді розкішне, пишне тло
У розі коло пелюсток являло!
118 Ніщо моїм очам не завдало
Тут шкоди, і вони вхопили, смілі,
Яких і скільки радощів було.
121 Там близь і даль узяти й дать не в силі,
Бо де сам Бог свій присуд виріка,
Природні там закони не при ділі.
124 У жовтизну правічного цвітка,
Що в пахощах для сонця весняного
Розкрився пелюстками до листка,
127 Ввела мене, у захваті німого,
Тут Беатріче й мовила: «Почну
Із натовпу сліпучо-снігового.
130 Зри ж міста нашого величину!
Зри лави довгі і народом повні,
Що чи вмістять ще душу хоч одну!
133 Ось трон стоїть, і очі невгамовні
Ти втупиш, бо корону залиша
І перш, як ти, – на учти повнокровні,
136 Сюди велична з’явиться душа
Високого Арріго, – вгамувавши
Італію, він дуже поспіша.
139 Сліпа неситість, розум відібравши,
З вас робить немовлят. Як малюки,
Мрете голодні, мамку відігнавши.
142 Префект на божім форумі такий:
З ним зовні буде приятель, а тайно
Штовхатиме його на шлях тяжкий.
145 Та Бог недовго витерпить, звичайно,
Того в святому сані й прожене
Туди, де
