Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Розподіляє всюди, хор зімкнути

Уста примусило, й затихнув дзвін,

19 Коли я вчув: «Ти не дивуй, що з люті

Мінюсь я, – змінять вид цих мирних грон

Слова, що доведеться їм почути.

22 Той, хто загарбать зважився мій трон,

Мій трон, мій трон, що перед Божим Сином

Стояв порожній, і зламав закон,

25 Ще й цвинтар мій залляв смердючим плином

Та кров’ю, і радіє лиходій,

Який вигнанцем звідси був єдиним».

28 І колір той, яким під захід свій

І схід, світило тьму небес малює,

Забарвив обрій в вишині ясній.

31 Мов чесну пані, як вона почує,

Що неподобством хтось ганьбить міста

Чи села, вельми звістка ця хвилює, —

34 Мінилась так і владарка свята, —

Так само небо, думаю, хмурніло,

Коли волала Сила із хреста.

37 І далі грізне слово це гриміло,

І гнівна зміна в голосі була,

Й великий гнів обличчя появило:

40 «Дружина Божа не на те зросла

Моєю кров’ю, кров’ю Ліна, Клета,

Щоб золото стягалось без числа.

43 І щоб блаженства блиснула прикмета,

Кров Сікст пролив, ще й Пій, Калікст, Урбан,

І ваша ними вславилась планета.

46 Не ми хотіли, ні щоб християн

Наступник наш нечесною рукою

Ділив на правий і на лівий стан,

49 Ні щоб ключі, що я ношу з собою,

Могли на корогві тій знаком стать,

Котра проти хрещених зве до бою,

52 Ні щоб лицем я скріплював печать

На грамотах продажних та брехливих,

Щоб мусив потім з сорому палать!

55 На паші бачимо вовків кусливих

В пастушім одязі поміж овець, —

О суде Божий, грянь на нечестивих!

58 З Каорсою Гасконь сіда, мов ґедзь,

На нашу кров. О праведний початку,

Який поганий ждав тебе кінець!

61 Та промисел, що славу Риму в статку

Із Сціпіоном збройно врятував,

Поможе й нам, гадаю, до остатку.

64 Коли повернеш до земних держав,

Тоді, мій сину, ти розкрий там рота

Й слів не ховай, як я їх не ховав!»

67 Як випари верта згори мерзлота

Й скидає снігом вниз, коли ріжком

Коза черкає сонців диск із злота,

70 Помчали раді випари сніжком,

Що коло нас були і щойно спалі

З ефіру спломенілого цілком.

73 Простежував я їх стежки несталі

І стежив, як всередину знялись

І віддаль не дала летіти далі.

76 Уздрівши зір, не втоплений у вись,

Сказала владарка: «Як опинився

Ти саме тут, уважніш роздивись».

79 Побачив, що відколи я дивився

Звідсіль уперш, по кліматних стрічках

На перший край з середини скотився.

82 За дальнім Гадесом я бачив шлях

Рискований Улісса й берег вище,

Де всілася Європа на рогах.

85 Я той куток би обдивився ближче,

Та сонце вже випереджало нас

Понад весь знак, в безодні бігши нижче.

88 Закоханий мій дух впада всякчас

Біля владарки й навіть на вершині

Жадав, щоб зір її мене потряс.

91 Все, чим природа чи мистецтво й нині

Чарують зір, вловляючи серця,

Чи в людськім тілі, а чи на картині,

94 Мізерним видалось би до кінця

Проти відради, що мені засяла,

Як глянув я на блиск її лиця.

97 І сила, що в її очах блищала,

Лишивши в Лединім гнізді зірки,

Мене в найшвидше небо перемчала.

100 Найвищі та найскорші в нім частки

Однакові усі, і я не зчувся,

Як з Беатріче став на ґрунт легкий.

103 Вона сказала, щоб я схаменувся,

І посміх був її такий ясний,

Мов Бог у неї на лиці всміхнувся:

106 «Дає природа світу рух міцний,

Недвижна у середній огорожі,

Відштовхується тут, як од стіни.

109 І небо це вмістилось в мислі Божій,

Яка запалює ізнову й знов

Любов рушійну і чесноти гожі.

112 Іде круг нього сяйво і любов,

Воно ж іде круг інших кіл зіллятих,

І з ним в усі Творець його прийшов.

115 І рух його – не в мірах десь узятих,

А інші в ньому вимір свій беруть,

Як десять – з других складені та з п’ятих.

118 Неважко буде вже тобі збагнуть,

Чом корені у ньому час тримає,

Гілки ж він може деінде тягнуть.

121 О ненажерливість, що поглинає

Людей, а з них хай хтось би очі звів

З глибин її, – на те снаги немає!

124 Коли буває літом надмір злив, —

Хоч скільки добра воля в смертних квітне, —

Кислиці виростають замість слив.

127 У вірі й цноті немовля привітне,

А підросте, вже уника цих справ,

Хоч на щоках волосся й ледь помітне.

130 Той постував, коли ще белькотав,

А як підріс язик, вжива охоче

При всякім місяці усяких страв.

133 А інший поважа, коли белькоче,

І любить неню, стане ж розмовлять,

То зажада закрити любій очі.

136 Так білу шкіру деякі чорнять

Від чар дочки того, з чиєї волі

То схід, то захід пломенем горять.

139 Ти, щоб не дивуватися доволі,

Помисли, що весь рід ваш неборак

Без вожая непевно йде в юдолі.

142 Та перш, як в весну прийде січня знак, —

Щорік-бо людство забуває соту, —

Найвищі кола закружляють так,

145 Що ждана буря виявить турботу,

Корму поставить в давній носа слід,

Належний напрям указавши флоту,

148 І з квітки визріє прекрасний плід».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

1 Коли відкрила істину до краю

Про вбогих смертних в нинішніх віках

Та, що проводила мене по Раю,

4 То, як спахнулі ззаду в свічниках

Вогні, уздрівши в дзеркалі раніше,