Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
139 Але збігають сну твого хвилини,
Й скінчу на тім. Щоб вийшов добрий шов,
Швець кроїть так, щоб стало шкуратини.
142 Спрямуймо зір очей на Пралюбов,
Щоб, мавши змогу ближче придивитись,
Ти скільки змоги в блиск її зайшов.
145 Та щоб тобі не ззаду опинитись
І щоб не марно крилами махать,
Повинні ми про ласку помолитись.
148 Молитись тій, хто дасть нам благодать.
За мною йди з любов’ю, без вагання,
Щоб од молитви серцем не відстать».
151 І він почав таке святе благання.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1 «О Приснодіво, доню свого Сина,
Сумирне й найвеличніше з сердець,
Надіє вічного добра єдина!
4 Подарувала людству ти вінець
Облагородження, і стати твором
Сам навіть не погребував Творець.
7 В тобі спахнула світовим простором
Любов, і на чолі її горить
Правічна квітка перед мирним зором.
10 Вгорі тут – ласки полуденна мить,
Внизу ж, хоч де б ти смертних не поїла,
Із тебе сподівання струменить.
13 Така, владарко, в тебе міць і сила,
Що спроба полетіти, летячи
Без тебе, буде, певна річ, безкрила.
16 Твоїм щедротам вдячні прохачі,
Та не вони самі, бо досконалість
Всім благодіє, просьби не ждучи.
19 В тобі – вся добрість, у тобі – вся жалість,
В тобі – вся лагідність, в тобі – для душ
Людських злилось все милосердя в сталість.
22 З невтоленою спрагою цей муж,
Який дорогою зо дна земного
У душах бачив лють, щедроту, суш,
25 Тебе благає зглянутись на нього
Й дозволити на верх піти йому,
До джерела палання осяйного.
28 І я, щоб знять з очей своїх пітьму,
Не піднімав молитви ще такої,
Але тепер за нього підніму.
31 Розвій же хмари смертності важкої
З його путі, нехай він із перлин
Бере блаженство в щасті й супокої!
34 Іще прошу, царице верховин,
Хай помислами чистими палає
Й по тому, як усе побачить він!
37 Твій пал пориви хай людські здолає!
Глянь, Беатріче з сонмом душ святих,
Піднісши руки, теж про це благає».
40 Тут зір очей, для Бога дорогих,
Звернувся на промовця, й їх горіння
Явило радість від прохань таких.
43 Вони звелись у вічне пломеніння,
Що, проти недоречних сподівань,
Його ніяке не сягне створіння.
46 Я, до кінця усіх своїх бажань
Усю дорогу ревно проходивши,
Покінчив у собі з вогнем жадань.
49 Бернар мені всміхнувся, знак зробивши,
Щоб я угору глянув; я ж підняв
Уже лице, його упередивши.
52 Вістря очей одвертих устромляв
Все більше й більше я у промінь самий,
Який у правді свій початок мав.
55 Мій зір бере тут гору над словами,
Бо не відтворять бачене вони,
Воно ж на пам’ять тисне тягарями.
58 Неначе той, хто часто бачить сни,
І довго з них один його хвилює,
І тільки він один йому ясний, —
61 Такий і я: хоч обмаль вже вогню є
В моїй примарі й жевріє вона,
А в серці насолода аж вирує.
64 Так точить сніг яскравість весняна,
Так листя в вихорі легке знялося,
І сплутались Сівілли письмена.
67 О вишнє світло, що у вись звелося
Над смертну думку, розумові кинь
Моєму трохи з баченого досі
70 І дай моїм словам таку глибінь,
Щоб слави присок, ледве нині видний,
Знесла аж до найдальших поколінь!
73 Оживши в пам’яті, як відсвіт бідний,
І продзвенівши в цих моїх рядках,
До них долине пломінь твій побідний!
76 Згадавши рани на своїх очах
Від сяєва, вважав я, що, осліпши,
Не бачив би нічого по боках.
79 Пригадую, що я, немов прилипши,
Дививсь туди, аж поки Вічна Міць
Не піднесла мене у світ ще ліпший.
82 О щедрий даре вишніх таємниць,
Дай утопити зір в яскравім світі,
Який не зна ні меж, ані границь!
85 Я бачив, що у цій глибіні скритій
Любов, як в палітурці, добира
Розкидане, мов сторінки розбиті.
88 Суть, випадковість, суміш зла й добра
Роїлись на межі мого вмлівання…
І мову ніби сутінок стира.
91 Я, мабуть, вузол бачив їх зливання,
Бо, не скінчивши слова ще свого,
Відчув я величезне раювання.
94 Забулася ця мить життя мого,
Мов двадцять п’ять віків, як замір смілий
Нептуна здивував веслом Арго.
97 Тож розум мій глядів заціпенілий,
Піднесений, уважливий, меткий,
Здивований і з дива спломенілий.
100 За ясним сяйвом пломінь цей такий,
Що в нього йде все на землі постале,
І іншого не вміщують думки.
103 До нього пожадання волі стале, —
Все – в ньому благо, поза ним стає
Потворним все, що в ньому досконале.
106 Хоч вбоге усвідомлення моє,
Проти моєї мови здався б пишним
Дитинки крик, яка із груді п’є.
109 І не тому, що він із чимось лишнім
В живому світлі цьому не вміщавсь, —
Увесь однаковий він із колишнім;
112 І несказанно зір в мені зміцнявсь,
І мерхнув образ зовнішній ясною
Глибінню, бо я сам в собі мінявсь.
115 В глибокій ясноті переді мною
Явилися із світла троє кіл
Трьох кольорів з об’ємністю одною.
118 Одне – відбиток другого всіх сил,
Немов Іріда близ Іріди стала,
А третє йде вогнем з обох світил.
121 Який ти куций одяг надівала,
Безсила мисле, проти ж тебе річ
Іще куцішою себе являла.
124 О вічний блиску, що шляхом сторіч,
Самоосяжний, самоосягаєш
Й, осягнутий, собі зориш устріч!
127 На колі, що відбитий в ньому сяєш,
