Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Обидва мовчки встали пред мене,
Засліплюючи сяєвом багатим.
28 І владарка лице звела ясне
Й сказала: «Душе в огняному диску,
Ти місто наше описав сяйне, —
31 Повідай про надії кожну риску —
Її ж тобі побачить довелось,
Коли вам трьом Ісус являвсь у блиску».
34 «Ти не тремти, сміліш чоло піднось,
Бо вже дійшов сюди зі смертних спадів,
Вже й луки наші бачити вдалось», —
37 Так другий пломінь цей мені порадив,
І погляд свій я звів до тих вершин,
Що вигляд їх мене безмежно надив.
40 «Дозволив наш Властитель верховин
Тобі, живому, в потайнім покої
Уздріти воєвод його дружин
43 І, досягнувши правди нелюдської,
Надію, що веде всіх у любов,
Зміцнити і в собі, і в інших втроє.
46 Та що вона і як цвіте, промов,
І як вона твій розум покорила», —
Озвався словом другий пломінь знов.
49 Побожниця, яка перисті крила
Мені скеровувала в вишній літ,
Так відповідь мою упередила:
52 «У войовничій церкві в сотні літ
Він перший із надією такою,
Що сонце дасть, як писано, нам світ.
55 Тож дано із Єгипту до спокою
В святий Єрусалим пройти йому,
Хоч він іще воює із судьбою.
58 Два інші запитання не тому
Ти ставив, щоб дізнатись, – хай він ширить
Вість, як чесноту любиш ти пряму.
61 Я їх йому лишу: він легко змірить
І знайде відповідь кінець кінцем,
Нехай себе на Божу ласку звірить».
64 Як учень, що відповіда бігцем,
Аби мерщій явить старання ревне,
Бо він себе вважає мудрецем,
67 «Надія, – я сказав, – ждання то певне
В прийдешнім слави; благосний вінець —
Їй ґрунт, як і життя безгрішне кревне.
70 З численних зір я сяйво взяв сердець,
І почуття у мене вилив щирі
Найвищий пана вишнього співець:
73 «На тебе хай надіються, – в Псалтирі
Писав, – знайомі з іменем твоїм!»
А хто не зна, як у моїй він вірі?
76 Зросив мене росою у своїм
Посланні ти, і, повний вод сторічних,
Проллюсь на інших у дощі ряснім».
79 Коли я говорив, то в грудях вічних
Святого пломеня тремтів огонь,
Спалахуючи в іскрах блискавичних.
82 І він дихнув: «З моїх ще видна скронь
Любов до цнот, яка мене в завії
До пальм звела, до гір із оболонь,
85 Велить мені дихнути знов про дії
Коханої, і річ твоя пливе
Нехай про всі обітниці надії».
88 І я: «Святе письмо, старе й нове,
На здруження вказало непреложне
Душ з Богом, і в мені цей дух живе.
91 Ісайя мовив, що набуде кожне
В своїй землі колись подвійних шат,
Земля ж своя їм – то життя тут можне.
94 А зрозуміліше у многократ,
Розповідаючи про одяг білий,
Твій відкриває в одкровенні брат».
97 Слова мої в простори ще летіли,
Як спів «На тя да уповают» – вчувсь,
І зграйним колом хори підхопили.
100 Один з тих пломенів так розгорнувсь,
Що якби схожим став кристал у Раку,
То взимку б цілий місяць день тягнувсь.
103 Як дівчина, не з примусу, не з ляку,
Іде у танці молодих вітать
І виявляє шану їм всіляку,
106 Так полум’ям пойняту благодать
Побачив я з двома, що йшли у колі,
Як їм високі почуття велять.
109 Вона влилась у співи в ореолі,
А владарка, мов наречена та,
Незрушна, мовчазна, вдивлялась долі.
112 «Його до Пелікана чистота
На груди клала, і велике діло
Довірено йому було з хреста», —
115 Так владарка; і це їй зір одкрило,
Й вона в красу зоріння все своє
Рішуче втупила, невступно й сміло,
118 Мов той, хто дивиться, а в думці є,
Що зрить, як сонце тьма перемагає,
Бо зрить, як вкруг незримим все стає,
121 Так я дививсь на полум’я безкрає,
Коли почув: «Навіщо зір в очах
Сліпить, шукавши те, чого немає?
124 Як всі тіла, й моє – у праху прах,
Поки не будуть наші числа злиті
З тим, що судилось ввік у небесах.
127 Лиш двоє в два убори тут повиті,
Ті, що оце знеслись до полюсів,
Про що й розповіси в своєму світі».
130 І тут танок палаючих огнів
Змішався разом з мелодійним блиском
Троїстих найніжніших голосів,
133 Як перед труднощами або риском
Рух весел, що у вирі хвилі рвав,
На свист переривається встріч бризкам.
136 О страх який нараз мене обстав,
Коли я озирнувсь на Беатріче
І не уздрів її, хоча й стояв
139 Із нею поруч в світі, щаснім тричі!
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
1 Коли я знітився із зором згаслим,
То з пломеня, який його згасив,
Почув я голос, що звернувся з гаслом
4 До мене так: «Як зір твій осклянів,
Уражений із вигляду мойого,
То втішся хоч самим лиш звуком слів.
7 Тож починай: скажи мені, до чого
Летить душа твоя, й забудь свій страх,
Бо змерхнув зір твій, а не вмер од того.
10 У владарки ж, яка по всіх містах
Небесної держави йде з тобою,
Є вплив Ананіїних рук в очах».
13 Я мовив: «Ліки волею благою
Вже йдуть, коли у зір, як в отвір брам,
Вона ввійшла яскравістю яркою.
16 Найвищого святого блага храм —
То альфа і омега книг, що втішив
Себе я ними, бо любов зрю там».
19 Той самий голос, що оце потишив
Мій лютий біль в раптовій сліпоті,
Мене без запитань ще не залишив
