Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

За вірою; нехай же скаже й він,

Як міру він і прославляє, й ширить».

46 Мов бакалавр, на запит не один

Відповідати вчителю готовий

Не висновком – переліком причин,

49 Так зброю зготував я для відмови

Огню, в якому язики вились,

Щоб сповідати вірувань основи.

52 «Християнине добрий, зголосись:

У чому віра?» Я звернув обличчя

До сяйва, звідкіля слова лились,

55 А потім озирнувсь на Беатріче,

Яка зробила миттю знак мені,

Що джерело мене відкрити кличе.

58 «Коли дозволить ласка таїні, —

Почав я, – перший в раті цій хоробрій

Хай чує сповіді слова ясні! —

61 І далі: – Як писав громаді добрій

Твій славний брат, що ви з ним Риму шлях

Прямий накреслили на світлий обрій,

64 Це сутність у сподіваних речах

І певний доказ у речах незримих, —

У цьому зміст її в моїх очах».

67 І я почув: «До істин незборимих

Піднісся ти, коли підніс її

До сутностей, з усіх найбільше чтимих».

70 І знову я: «Глибин тих, що мої

Їх бачать очі, йдуть з вершини миру,

Навік позбавлені земні краї,

73 Буття яких спирається на віру,

Надії теж на ній самій лежать,

Тому вона й являє сутність щиру.

76 На вірі висновки побудувать

Ми мусим, як звання убоге змістом, —

Тож треба доказом її вважать».

79 Тоді я вчув: «Коли б то тайнам чистим

Навчав би зрозуміло богослов,

То не було б чого робить софістам».

82 Дихнувши ще, докинула любов:

«В монеті цій посвідчили учені

Вагу та вартість складових основ.

85 Скажи, чи є вона в твоїй кишені?»

І я: «Атож, блискучим кругляком,

В карбівці ж сумніву немає в мене».

88 І вчув я, як сяйнула язиком

Глибінь вогню: «Де камінь самоцвітний,

З якого добрі йдуть діла цілком,

91 Знайшов ти?» І тоді я: «Дощ привітний

Святого Духа, що так рясно ливсь

Пізніш по шкірі ветхій і новітній, —

94 Це силогізм, який мені явивсь

Таким вже гострим, супроти якого

Всяк інший нам тупим би уявивсь».

97 І я почув: «Із давнього й нового

Учень ти склав уявлення своє,

Та чи ти певен, що вони від Бога?»

100 І я: «На те ґрунтовний доказ є —

Діла чудесні дальші, бо не плавить

Заліза в них природа й не кує».

103 Відказано: «Хто ж певності добавить,

Що тим були діла ці? Тут же те,

Що треба довести, за доказ править».

106 «Весь світ прийняв учення пресвяте, —

Сказав я, – без чудес, і це доводить,

Що чудеса всі – марнота й пусте.

109 Ти став, голодний та худий, виходить

На поле й готувати гарний збір,

Що нині терен, не колосся родить».

112 Замовкнув я, й святий високий двір

Тут розпочав у сферах «Бога хвалим»

На голос, узвичаєний для зір.

115 І славний вождь, вивчавши цаль за цалем

Гілля моє, яка в нім чистота,

Закінчуючи листом не опалим,

118 Почав ізнову: «Ласка пресвята,

Любивши розум в тебе, розтуляла,

Як розтуляти слід, твої уста.

121 Це добре, що у тебе віра стала,

Але коли ж у вірі ти достиг

І як хвала її в тобі постала?»

124 «Ти, любий отче й душе, бачить зміг

Те, в що так вірив, аж у гроб спустився

Куди прудкіше од юнацьких ніг, —

127 Почав я, – хочеш ти, щоб я відкрився,

У чому віра ця тверда моя,

І ще, чому у ній я утвердився?

130 Відповідаю: вірю в Бога я, —

Любов’ю й волею дає, незрушний,

Єдиний, вічний небу він буття.

133 Хоча у фізиці є довід слушний

І в метафізиці те ж маєм ми,

Ллють докази, як Богу дощ послушний,

136 Мойсей, усі пророки та псалми,

Євангеліє й ви, що вийшли з кущі

Вогню богонатхненними людьми.

139 Я вірю в три особи вічно сущі

І в сутність їх троїсту і одну,

Де з «єсть» пов’язуються «суть» найдужче.

142 Всю Божої природи таїну,

Яку моє тут слово розливає,

В євангельську сокрито глибину.

145 У ній початок, іскра в ній тепла є,

Що миттю пломеніє по стезі

Й зорею неба у мені палає».

148 Як володар, що дякує слузі

Та обійма на знак благовоління,

Що вість приніс він швидше, ніж возій,

151 Мені утішне дав благословіння

І тричі облетів, коли я стих,

Апостольський вогонь – з його ж веління

154 Я й мовив, бо зрадів зі слів моїх.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА

1 Якщо колись в поемі цій священній,

Де рук доклали небо і земля,

А я в роботі гнувся цілоденній,

4 Нарешті втишу лють, яка збавля

Мене кошари, де я спав ягнятком,

Не знав, що вовча зграя виробля, —

7 То з іншим голосу і вовни статком

Вернусь, поет, і вкриюся вінком

В хрещальні, де я світло взнав малятком,

10 Бо в віру увійшов, яка цілком

Єднає душі з Богом; ради неї

Петро витав у мене над чолом.

13 Тут хтось наблизився в сяйній киреї

З юрби, де був і перший серед тих,

Що стали по Христі архієреї.

16 І Беатріче в почуттях святих

Сказала: «Глянь-но, глянь! Ідуть в Галісью

Вождя цього вславляти з місць усіх».

19 Як любий голубок літає виссю,

А вгледить любку – пада з вишини,

І, вдвох туркочучи, кружляють віссю, —

22 Так – я побачив – князь той видатний

Зустрівся радісно з своїм співбратом,

І страву вславили удвох вони.