Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

До приходу на великокнязівський стіл переяславським князем з 1093 р. був Володимир Мономах. З 1113 по 1132 р. (тобто до приходу останнього в Київ) тут княжив його син Ярополк. Як зазначалося вище, Ярополк із своїми дружинами брав активну участь у боротьбі з половцями, а також у конфліктах з Ольговичами.

1132 р. Ярополк передав Переяслав своєму небожу — старшому сину Мстислава Великого Всеволоду, який сидів у Новгороді. На тогочасній політичній мові це означало, що саме Всеволод буде наступником великого князя. Проте молодші Мономаховичі не бажали віддавати київський стіл нащадкам Мстислава. Тому Всеволода, який пробув у Переяславі з ранку до обіду, негайно вигнав звідти Юрій Володимирович Довгорукий. Практично саме з цього моменту почалася його багатолітня боротьба за Київ. Та і його самого через вісім днів вигнав Ярополк, який передав Переяслав сину Мстислава Ізяславу — майбутньому князю київському. Його боротьба з Довгоруким за Київ була основою політики на Русі у 40-50-і роки XII ст. Але зміцнення позицій Ізяслава не входило до планів Ярополка, і того ж року він силою вивів його з Переяслава, а посадив тут свого брата В’ячеслава. В’ячеслав не схотів сидіти на неспокійному переяславському столі і, незважаючи на умовляння Ярополка (того задовольняв брат, який за своєю вдачею не прагнув до верховної влади), взимку 1134 р. повернувся до Турова.

Почалася нова суперечка за Переяслав. Юрій Довгорукий умовив Ярополка віддати йому Переяслав в обмін на Ростово-Суздальські землі. Проти цього виступили Ізяслав Мстиславич та Ольговичі. Почалися усобиці, походи князів, що призводили до спустошень Переяславської землі. Боротьба скінчилася угодою, згідно з якою Переяслав дістався наймолодшому Мономаховичу — Андрію, що сидів на Волині. Незважаючи на неодноразові спроби Ольговичів силою захопити Переяслав та їхні напади на Посулля, Андрій княжив у Переяславі до своєї смерті 1141 р.

Волинське князівство. Воно здавна мало найтісніші зв’язки з Києвом. Великі князі київські розглядали його як свій домен, князі тут часто мінялися, жодний князівський рід не міг тут довго втриматися. У цьому князівстві сиділи князі, поставлені київським князем або земля взагалі управлялась безпосередньо із столиці.

З 1100 р., після того, як Святополк з Мономахом вивели Давида Ігоровича з Володимира (давши йому Дорогобуж та Бужськ), на Волині почав княжити Ярослав Святополчич. Правління останнього тривало до 1117 р., коли відбувся конфлікт з Мономахом через його незадоволення переходом Мстислава Володимировича до Білгорода. Ярославу довелося тікати до Угорщини та Польщі. Волинські бояри відступилися від нього й пристали на бік Мономаха. У Володимирі став княжити (до 6 січня 1118 р.) Роман Володимирович, а по його смерті — брат Андрій. Ярослав за допомогою поляків намагався повернути собі Волинь. 1121 р. він здійснив похід до Червеня, але посадник Фома Ратиборич відбив напад.

1123 р. Ярослав організував великий коаліційний похід на Володимир, в якому, крім поляків, брали участь угри та чехи, а також дружини галицьких Ростиславичів. Похід, вірогідно, застав Мономаха зненацька. Він почав збирати військо, а на допомогу Андрієві послав Мстислава з малою дружиною. Але під час облоги Володимира Ярослав попав у засідку і був убитий двома (ймовірно, найманими Андрієм) ляхами. Коаліція розпалась й облогу було знято.

Андрій володів Волинню досить довго — до зими 1134/35 рр., коли Ярополк перевів його до Переяслава, а Володимир віддав Ізяславу Мстиславичу. З цього часу Волинь практично стала спадковим володінням цієї гілки Мстиславичів.

Південніше Волинської землі в ці часи формувалося Галицьке князівство. Тут сиділи сини засновника галицької династії князів, онука Ярослава Мудрого — Ростислава Володимировича. Перемишльським князем був Володар, теребовльським — Василько. Ростиславичі князювали близько 30 років, вели спільну політику проти намагань великих князів повністю підкорити галицьку землю, перетворити її на свій домен. Водночас Ростиславичі провадили досить лояльну до Києва політику, виступаючи проти лише тоді, коли зачіпалися їхні власні інтереси (посилення позицій Києва на Волині).

Після смерті обох Ростиславичів 1124 р. почали княжити їх сини: Юрій Василькович у Галичі; Іван Василькович — у Теребовлі, Ростислав Володаревич — у Перемишлі, його брат Володимирко у Звенигороді. Цей поділ землі на чотири уділи призвів до жорстокої усобиці, яку почав Володимирко проти старшого князя галицької землі — брата Ростислава. Володимирко привів угорців, Ростислава підтримували Васильковичі та великий князь Мстислав. Було скликано з’їзд у Щирці, де бояри обох уділів марно намагалися звести все до миру. Ростислав обложив Звенигород, але взяти потужну фортецю не міг. Наступного року він раптово помер, і Володимирко об’єднав Перемишльське та Звенигородське удільні князівства. Після смерті 1141 р. й обох Васильковичів Володимирко об’єднав під своєю рукою всю Галицьку землю й переніс столицю князівства до Галича.

Серед удільних князівств слід згадати й Турово-Пінське князівство, яке повністю залежало від Києва й вважалося київською волостю, частково його землі лежали на українській території. Туров за старою традицією дістався одному з найстарших Мономаховичів — В’ячеславу, але чи не найменш амбіційному. Святополк та Мономах часто використовували ці землі як розмінну монету, укладаючи різні угоди. З них виділялися уділи, щоб відвернути увагу союзників чи родичів від більш важливих руських земель.

Розділ III

Русь у період феодальної роздробленості (XII — перша половина XIII ст.)

У перші десятиріччя XII ст. завершився ранньофеодальний період історії Київської Русі. Розпочалася доба феодальної роздробленості. Історичний зміст цієї доби тривалий час визначався неточно, а інколи й зовсім не вірно. Нова стадія розвитку феодалізму на Русі нерідко розглядалась як явище регресивне, що спричинилося до економічного і культурного занепаду країни. Нині на підставі аналізу всіх наявних джерел, особливо археологічних, вдалося дійти висновку, що Русь упродовж XI — першої половини XIII ст. розвивалася по висхідній лінії і за рівнем економіки та культури належала до найбільш розвинутих країн Європи.

На думку Б. О. Рибакова, новий етап історичного розвитку Русі точніше називати не періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом розвинутого феодалізму. Його характерними особливостями були: поглиблення процесів феодалізації в місті і на селі, подальша кристалізація і виокремлення ряду давньоруських князівств.

Глава 1

Основні тенденції історичного розвитку Русі

Новий етап розвитку феодалізму на Русі

До 30-х років XII ст. окремі давньоруські князівства настільки зміцніли і зросли, що змогли розпочати самостійне, значною мірою незалежне від Києва, життя. Незаперечна влада великого київського князя, який став першим серед рівних, відійшла в минуле і вже