Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Оскільки Володимир Мономах явно порушував Любецьку угоду, займаючи «чужий стіл», він хотів легітимізувати своє положення шляхом виборності, запрошення від «киян». Він добре пам’ятав, що київська феодальна верхівка неодноразово виступала проти цього, коли він мав сісти на великокнязівському столі після смерті батька. Тому він дав згоду лише через чотири дні другій депутації з Києва. Його зустрічали з почтом: «Митрополитъ Никифоръ съ епископы и со всеми Кияне, с честью великою, сѣдѣ на столѣ отца и дѣдъ своихь, и вси людье ради быша, и мятежь влеже». Щоб підкреслити права Володимира на Київ, літопис двічі наголошував, що він займає «стол отенъ и дѣденъ» (звичайно, тут відчувається редагування самого Володимира або його сина Мстислава).
Тривають дискусії, кого слід розуміти під «киянами» — верхівку міста чи все населення. Більшість істориків схиляється до думки, що це передусім «нарочиті мужі» — київське боярство[620]. Віче не було органом безпосереднього народовладдя. Воно перебувало під орудою феодальної верхівки. Проте мало сумнівів у тому, що особа Мономаха була досить популярна серед рядових мешканців Києва (феодали мали більше причин стерегтися важкої руки князя).
Адже Володимир Мономах, який народився 1053 р., був одним з найавторитетніших державних діячів Київської Русі. Він мав досвід десятилітніх міжкнязівських усобиць, переможних та невтішних боїв з половцями, знав усі куточки Русі, міжнародні зв’язки. Він згадував 83 свої великі походи по Русі, Центральній Європі, південним степам. З 16 років Мономах княжив у порубіжному Переяславі, який першим приймав на себе удари половців у роки найбільшої активізації їхніх походів на руські землі. У 1078—1094 рр. він займав чернігівський стіл. У цей період Мономах практично впроваджував у життя політику свого батька, його військові та політичні задуми. Адже останні 9 років свого княжіння Всеволод не брав участі у походах. Після смерті батька, Володимир змушений був поступитися не тільки Києвом, але й Черніговом. На двадцять років він повертається до Переяслава (1093—1113), де продовжує боротьбу з половцями та політику «завоювання» прихильності київського боярства.
Об’єктивно боротьба з половцями штовхала князя на розуміння необхідності загальноруської єдності. Безперервна активна боротьба з кочовиками сприймалася сучасниками як захист усієї Русі, вона принесла Мономаху славу талановитого організатора, блискучого полководця.
На час смерті Святополка Володимир Мономах зосередив у своїх руках величезну територію. Йому підкорялися Переяславське князівство, Новгород, Смоленськ, Ростово-Суздальська земля. Щоб контролювати зв’язки Києва з чернігівськими землями було побудовано Остерський Городок.
Широковідомий на Русі був також письменницький талант Володимира, його перо прислужилося його політиці не менше, ніж меч.
Таким чином, прихід на великокнязівський стіл Володимира Мономаха був виправданим і необхідним з огляду на об’єктивні потреби тогочасного руського суспільства. Великий князь не тільки розумів необхідність єдності, але й практично зумів об’єднати під своєю владою землі Русі.
До своїх земель Мономах приєднав Київський домен, а також Турово-Пінське князівство як «київську волость», що була в руках у Ярослава Святополковича. Таким чином, у останнього (головного суперника за велике князівство) залишилась сама Волинь, фактично оточена союзниками Мономаха. Ці союзи князів закріплювалися династичними шлюбами. Свого сина Романа Мономах оженив на доньці Володаря Ростиславича, а дочку Агафію видав за іншого сусіда Ярослава — Всеволода Давидовича Город енського. Чернігівські Святославичі (Олег та Давид) також були під впливом київського князя.
Будь-які вияви непокори чи зазіхання на його владу рішуче придушувалися. Так 1116 р. проти мінського князя Гліба Всеславича, який напав на Туровське князівство й запалив Слуцьк, Мономах організував великий похід, до якого були залучені сили князівств, очолюваних його синами, та Святославичів. Гліб покорився «и обѣщася Глѣбъ по всему послушати Володимера». Коли 1119 р. Гліб знову виступив проти його волі, Мономах позбавив його Мінська, а самого князя перевів до Києва, де той помер.
1117 р. своє незадоволення виявив Ярослав Святополкович переїздом з Новгорода до Білгорода старшого сина Мономаха Мстислава. Причина була зрозуміла всім: Володимир готував собі наступника на київському столі, він мав бути поруч та провадити політику вже досить літнього київського князя. Якщо до цього Ярослав ще сподівався на можливість повернення до Києва після смерті Мономаха, то тепер зрозумів марність цих сподівань. Мономах організував великий похід на Володимир, в якому брали участь Давид Ольгович та Ростиславичі. Після 60-денної облоги великий князь «створи миръ съ Ярославомъ, Ярославу покорившюся и вдарившю челомъ передъ стрыемъ своимъ Володимеромъ»[621].
Проте цей мир тривав недовго.
Ярослав відіслав свою дружину (дочку Мстислава), а сам кинувся до Угорщини та Польщі за військовою допомогою. Волинські бояри стали на бік Мономаха й віддали йому Володимир. Волинське князівство було передано Роману Володимировичу, а після його раптової смерті його брату Андрію. З цього часу Волинь перебувала під владою роду Мономаховичів, політично тісно була пов’язана з Київською землею. Пізніші спроби Ярослава повернути Волинь за допомогою поляків закінчилися поразкою при облозі Червена. А 1123 р., коли він організував велику коаліцію з польських, угорських військ та дружин Ростиславичів, його було вбито при облозі Володимира.
1118 р. Володимир та Мстислав "викликали до Києва новгородських бояр, де вони присягали на вірність. Деяких покарали за непокору, деяких було залишено у Києві. Проте традиційно дружні стосунки з новгородським боярством підтримував Мстислав, який був ним «викормлений». Ці стосунки закріплено (після смерті Християн — дружини Мстислава) 1122 р. одруженням Мстислава на доньці Дмитра Завидовича — представника впливової династії новгородських посадників.
Перші ж кроки Володимира Мономаха на великокнязівському столі було здійснено в галузі соціального законодавства. Деякі дослідники припускають, що їх було зроблено, коли ще не скінчилося народне повстання в самому Києві[622].
«Руська Правда» широкої редакції повідомляє, що Мономах одразу ж скликав нараду у великокнязівській позаміській резиденції — ус. Берестові. Крім дружини Мономаха, присутні були тисяцькі (київський, білгородський, переяславський), представник Олега Святославича. Негайно прийнятий був відомий «Устав Володимерь Всеволодича», який являв собою доповнення до «Руської Правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, полегшували становище міщан та селян. Визначено було відсоток прибутку на грошові борги та термін їх повернення — три роки. Фактично цей відсоток значно знижувався. Полегшувалося за новим законом і становище холопів та закупів. Так, закуп вже не відповідав за господарське майно, якщо його грабували інші. За «образу», несправедливі покарання закупа його господар повинен був платити штраф до князівської
