Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Юрій Довгорукий надіслав Ізяславу Давидовичу до Києва грамоту з вимогою звільнити великокнязівський стіл. Пізніше ці населені пункти ввійшли до складу чернігівських володінь. 1142 р. великий князь Всеволод Ольгович, бажаючи домовитись з братами, скликав їх на переговори в Ольжичі, поблизу Києва. Через два роки тут зупинились київські князі Ізяслав Мстиславич і В’ячеслав Володимирович, які поспішали на допомогу обложеному Юрієм Довгоруким Чернігову. Як крайній пункт Київської землі на лівому березі Ольжичі згадуються в літопису ще двічі — під 1161 і 1183 рр. Аналогічну роль відігравав і Городець, також розміщений, згідно з літописом, недалеко від Києва. Найімовірніше, Городець був заміською резиденцією київських князів і місцем князівських зустрічей.

На правому березі північні кордони Київської землі проходили по вододілу Прип’яті, Березини й Німану. Ці землі, заселені дреговичами, впродовж майже всієї історії Русі перебували під впливом Києва. Основне місто дреговичів Туров, що лежало на правому березі Прип’яті, тривалий час відігравало помітну роль серед міст Київської землі. Туров, як правило, належав старшому, після великого київського, князю. 1142 р. у Турові сидів В’ячеслав, 1150 р. — син Юрія Довгорукого Андрій, під владу якого перейшли також Пінськ і Пересопниця. 1154 р. великий князь Ростислав Мстиславич наділив Турово-Пінською землею Святослава Всеволодовича, наступного року одне із значних міст басейну Прип’яті — Мозир — Юрій Довгорукий віддав Святославу Ольговичу. В цьому районі літопис називає також Чечерськ, Брягин, Случеськ, Клечеськ, Чорторийськ, Дубровицю та інші міста, які перебували від владою київських князів.

Західні кордони Київської землі вже у X—XII ст. дійшли до Горині і Західного Бугу, де знаходилась Берестейська область. У Погоринні літопис називає київські міста: Пересопницю і Зарічеськ на р. Стублі, Шумськ на р. Вілії, Тихомль на р. Горині, Чемерин на р. Оличі, що впадала в Горинь, Корчеськ на р. Корчик та деякі інші. Оскільки ці землі знаходились ближче до Волині й Галичини, ніж до Києва, вони досить часто були «яблуком розбрату» між князями згаданих центрів. Але перевага лишалася за Києвом. У погоринських містах, як правило, сиділи посадники великого князя. 1152 р. за умовами мирної угоди між Ізяславом Мстиславичем і Володимиром Галицьким останній змушений був відмовитись від «міст руських», тобто київських, після чого великий князь «посла посадники своя въ городы, на нихъ же бяще хрестъ цѣловалъ Володимиръ въ Бужескъ, въ Шюмескъ, въ Тихомлъ, въ Выгошевъ, въ Гноицю».

Південно-західні рубежі Київської землі пролягали по лінії верхньої течії Південного Бугу і Случі. Літопис серед київських називає тут такі міста, як Божськ, Котельниця, Межибожжя. Побузькими містами як своєю давньою родовою вотчиною розпоряджались переважно київські князі. Так, 1146 р. Ізяслав Мстиславич, позбавив Святослава Всеволодовича м. Володимира, замінивши його на «Бужськый и Межибожъе и пять городовъ». 1148 р. «Божьский, Межибожие, Котелницю и ина два городы» Ізяслав віддав сину Юрія Довгорукого Ростиславу. Збираючись у похід проти Юрія, Ізяслав наказав Ростиславу йти в Божськ і там постерегти «землі руської». Таким чином, Побужжя, на яке постійно претендував Галич, служило своєрідним щитом, що прикривав Київську землю з південного заходу. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі знаходились болохівські міста Деревич, Губин, Кудин, Кобуд, Дядьків та інші, що належали київським князям, а в другій чверті XII ст. відділились в окремий князівський наділ.

Південні рубежі Київської землі, що були одночасно і південним кордоном Давньоруської держави, піддавались постійним нападам кочових народів. Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія, побудована за Ярослава Мудрого, була прорвана новим сильним ворогом Русі — половцями, але вже на початку XII ст. спільними зусиллями київських князів її було відновлено. У другій половині XII ст. кордони руської землі відсунулись значно південніше Росі й, очевидно, доходили до Тясмина.

Боротьба Русі з кочовими народами Степу, яка тривала впродовж століть, потребувала будівництва складної системи оборонних споруд на півдні Київської землі. Крім Пороської і Стугнинської у другій половині XI — на початку XII ст. було побудовано Дніпровську оборонну лінію, що мала захищати водний торговельний шлях і південні підступи до Києва. Через придніпровські міста здійснювався зв’язок Києва з південним кордоном Русі. Літопис називає тут такі населені пункти, як Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів на Дніпрі, Корсунь, Торчеськ, Юр’єв на Росі. Систему воєнно-феодальних замків на південно-руському порубіжжі доповнювали могутні земляні вали, що простягались у межиріччі Росі й Роставиці, а також вздовж лівого берега Стугни і далі на південний захід — Ірпінь і Здвиж. Літописець так розповідав про похід руських дружин проти половців 1093 р.: «И минувше Треполь, проидоша валъ. И се Половцѣ идяху противу, стрѣлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, и поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу».

Міста

Київська земля в період феодальної роздробленості була однією з розвинутих і густозаселених областей Русі. Близько 79 її міст згадується в писемних джерелах. Різні типи населених пунктів розподілялись на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж південних кордонів стояли містечка-фортеці, сторожові застави, що охороняли державні кордони Русі. Прип’ятське Полісся мало менше міст, ніж інші райони Київської землі, але серед них були й великі. У зв’язку з поглибленням процесів феодалізації і подальшим зростанням продуктивних сил на Русі у Київській землі з’явилось багато нових населених пунктів — міст, феодальних замків, фортець, неукріплених сільських поселень.

Головний центр Київської землі — Київ — на той час поступально розвивався. Місто доби феодальної роздробленості займало велику площу, а його населення складало 50 тис. чоловік. Київ був одним із найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Впродовж XII — першої половини XIII ст. у ньому споруджується близько 20 кам’яних будов, культових, громадських і фортифікаційних, що складає майже половину побудованого за всю його домонгольську історію. Будівельні роботи таких масштабів були, безумовно, під силу лише великому місту, що мало чималі економічні ресурси і резерви робочої сили. Для порівняння визначимо, що у Володимирі (Суздальському) і Галичі, які дуже швидко розвивалися, за цей час з’явилося відповідно 10 і 12 кам’яних споруд.

У зведенні кам’яних споруд Києва брали участь не лише місцеві архітектори, а, й з інших давньоруських земель. Цей висновок значною мірою базується на свідченні літописної статті 1175 р., де читаємо: «Уже ми Києву поѣxa, господине, в ту церковь, тѣми Золоты вороты, ихне дѣлать послалъ бяше той церкви на велицѣм дворѣ на Ярославлѣ, а река: хочю создати церковь таку же, яка же ворота си золота, да будет память всему отечѣству моему».

Економічну