Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Уся політична ситуація на Русі, смертельна зовнішня небезпека вимагали негайного наведення порядку в країні, об’єднання зусиль усіх князів. Восени 1097 р. на княжому з’їзді в Любечі (М. С. Грушевський вважав, що то було не це відоме місто, а місцевість поблизу Києва, оскільки практично всі князівські з’їзди збиралися саме тут[616]) були присутні Святополк, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Головним завданням з’їзду було «строенье мира». Програмна заява, ймовірно Святополка чи Мономаха, була висловлена так: «Почто губимь Рускую землю, сами на ся котору дѣюще? а половци землю нашу несуть розно, и ради суть оже межи нами». Князі закріпили розділ володінь за принципом, що кожен «держить очьчину свою: Святополку Киевъ Изяславль, Володимиръ Всеволожь, Давыдъ и Олегъ, Ярославъ Святославля». Давидові дістався Володимир, Володареві Ростиславичу — Перемишль, Василькові Ростиславичу — Теребовль.

Рис. 13. Запис про мир на Желяні. Софійський собор у Києві. Кінець XI — початок XII ст.

Одностайно було вирішено, що «отселѣ имѣмься во едино сердце и съблюдѣмь Рускую землю, каждо держить очьчину свою». Проти тих, хто буде порушувати існуючий порядок, повинні були застосовуватись спільні дії: «Аще отселѣ кто на кого вьстанет, та на того будемь вси»[617].

Проте підкреслена літописом одностайність князів була удавана. Наступні події розкрили існуючі протиріччя між ними. Хоч Святополк в останні роки завжди виступав разом з Мономахом, напевне, він робив це вимушено й побоювався його авторитету. Давид Ігорович, який змушений був віддати частину своїх земель Ростиславичам, залишився незадоволеним рішенням з’їзду й став ініціатором нової усобиці.

Давид Ігорович повідомив Святополку вигадку про заколот проти нього Мономаха та Василька Ростиславича. Він умовив великого князя схопити Василька. Його було схоплено у великокнязівському палаці. Тут Святополк не наважився покарати Василька і передав його Давиду, який наказав осліпити теребовлянського князя у Звенигород! під Києвом.

Порушення клятви майже одразу після цілування хреста, жорстокість вчинку викликали обурення Мономаха та інших князів. Святославичі приєдналися до нього. Об’єднані війська стали біля Городка Пісочного проти Києва, звинувачуючи великого князя в осліпленні Василька. Святополк хотів тікати з Києва, проте кияни послали до Мономаха митрополита з удовою Всеволода, вмовляючи його не воювати на радість половцям. Винуватцем трагедії оголосили одного Давида Ігоровича, а Святополк повинен був його покарати.

Незважаючи на невдале закінчення, Любецький з’їзд започаткував нову традицію регулярних загальноруських князівських з’їздів, на яких вирішувались важливі загальнодержавні справи, розв’язувались конфлікти, перерозподілялися володіння. Реально вони відбивали думку, яка поступово усвідомлювалась суспільством, про належність Руської землі спільно всьому князівському роду Рюриковичів.

На західних землях тривали усобиці за волинські та галицькі міста. Ростиславичі відбили зазіхання на галицькі володіння спочатку Давида, а потім і Святополка й самі намагалися заволодіти волинськими містами. Святополк вигнав Давида у Ляхи, посадивши у Володимирі свого сина Мстислава, який невдовзі загинув під час облоги міста Давидом Ігоровичем. Для уладнання цих конфліктів у серпні 1100 р. було скликано новий князівський з’їзд в Увітичах. Знову обговорювали проблему єдності. Князі засудили вчинок Давида й позбавили його Володимира, перевівши на незначне Бужезьке князівство. Це свідчило про певну стабілізацію відносин на Русі, перемогу розуміння необхідності об’єднавчих тенденцій. Було закладено основу для початку боротьби із половецькою загрозою.

Цій проблемі присвячувався наступний з’їзд 1101 р., що відбувся на Зол отчі під Києвом. Половецькі посли передали прохання про мир. Такий мир було укладено у Сакові та скріплено обміном заручників. Проте військові дії тільки було перенесено на більш пізній час.

1103 р. на Долобському озері під Києвом відбувся ще один загальнокнязівський з’їзд, де обговорювали питання про час виступу проти половців. Мономах наполіг на тому, щоб виступити ранньою весною. Дружини сімох князів (тільки Олег відмовився нездоров’ям) на чолі з Святополком і Володимиром рушили до Хортиці, а звідти на р. Сутин (Самару). В битві було отримано блискучу перемогу, захоплено величезні трофеї, двадцять половецьких ханів загинуло. Цей похід розпочав цілий ряд вдалих дій об’єднаних руських військ у 1103—1111 рр. Було поновлено Пороську та Посульську захисні лінії. Половці змушені були відійти в глиб Степу.

Політичне життя Русі рубежу XI—XII ст. виробило практику загальноруських князівських з’їздів для розв’язання важливих державних проблем. Вони цілком довели свою дієздатність.

Глава 5

Посилення тенденцій загальноруської єдності в першій третині XII ст.

Період міжкнязівських усобиць та спустошливих набігів на Русь кінця XI ст. змінився певною стабілізацією, коли великий князь київський реально володів ситуацією в країні, виступаючи фактично сюзереном удільних князів. Звичайно це пов’язується із правлінням у Києві Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132). Проте цей період цілком можна розширити, якщо враховувати більшу половину часу князювання у Києві їхнього попередника (Святополка Ізяславича) та наступника (другого сина Володимира — Ярополка).

З рубежу XI—XII ст. першорядного значення у руській політиці набуває тенденція досягнення компромісу інтересів різних князівських гілок роду Ярославичів, розуміння об’єктивної необхідності посилення єдності руських земель як для успішного економічного розвитку, так і для захисту від зовнішнього ворога. Це, зокрема, виявилося в організації та проведенні низки князівських з’їздів — «снемів»: у Любечі 1097 р., в Увітичах 1100 р., на Долобському озері 1103 р. Про «мир на Желані» під Києвом, що не згадується літописом, повідомляє графіті з Софійського собору.

Великий князь київський Святополк Ізяславич та Володимир Мономах, що займав стіл Переяславського князівства, практично діяли у згоді. Їхні дії підтримував один з головних винуватців феодальних чвар на Русі — Олег Святославич, князь чернігівський. До цієї узгодженої політики змушені були приєднуватися й інші менш впливові та авторитетні князі. Звичайно, постанови князівських з’їздів (особливо принципова Любецька: «каждо да держить отчину свою») не могли відмінити феодальні стосунки, боротьба між князями тривала (осліплення Василька Ростиславича Теребовльського) й після них, представників різних династій пересували з їхніх уділів на інші чи взагалі відбирали останні. Проте переважали тенденції до міцного єднання руських земель під рукою київського князя. Найбільш яскраво вони проявилися після 1113 р., коли Володимир Мономах заступив на великокнязівському столі Святополка.

Обставини приходу до влади у Києві Володимира Мономаха вже давно обговорюються в історичній літературі[618]. Після смерті Святополка в місті вибухнуло повстання, було пограбовано двори тисяцького Путяти, соцьких, єврейських купців. Цьому повстанню важко