Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

На виготовлення іншого спорядження та зброї — від шиття чобіт і штанів до меча й піхов пішло ще 42 дні. Тобто загальний час роботи над комплектом становив 255 днів. Стало зрозуміло, що така робота вимагала елементарної кооперації, використання праці численних помічників, підмайстрів, одне слово — команди у 12–15 робітників. Така група могла витратити на екіпірування «скіфського лицаря» від 17 до 22 робочих днів.

Задля того, аби подібне виробництво запрацювало на повну потужність, мали розвиватися сировинні галузі. Лише один комплек озброєння — це 15,5 кг заліза, 0,1 кг бронзи, 6 кв. м шкіри, не рахуючи бджолиного воску, сала, ниток, тканин, деревного вугілля для горна та безлічі інших необхідних у виробництві речей. Зрозуміло, що скіфські збройові майстерні повинні були працювати безупинно, щоб пристойно забезпечити усіх, хто міг щось подібне замовити. При цьому щорічно треба було заповнювати ще й природний збиток озброєння. Адже кожен померлий воїн забирав із собою в потойбічний мир кращий обладунок та комплект зброї. І це без втрат на полі бою, поточного ремонту і таке інше.

Але воїна треба було озброїти — виготовити меч, списи, дротики, бойову сокиру, нарешті — лук, а також купу іншого спорядження, необхідного в поході. Створення перелічених вище видів зброї, яка докладно описана у відповідному розділі[53], теж вимагало певної спеціалізації — приміром, у виготовленні мечів та луків, як найбільш технологічно складних виробів. Зауважимо, що скіфські майстри успішно працювали, пристосовуючи до потреб співплемінників обладунки античного виробництва. Прикладами можуть слугувати «доопрацювання» бронзових шоломів та кнемід. Останні переробляли, спилюючи верхню частину, аби ними міг користуватися вершник — первісно це специфічний захист для ніг піхотинців. Але скіфи вирішили пристосувати його для вершника, у якого ноги були вразливими і погано захищеними.

* * *

Таким чином, ми бачимо, що економіка Скіфії являла собою досить складну систему, яка забезпечувала існування сотень тисяч людей, які населяли степи на північ від Понту Евксинського у VIII–III ст. до н. е. Вона була вразливою як до природних, так і політичних чинників. Періоди розквіту перемежовувалися з періодами занепаду, з яких особливо потужний мав місце у ІІІ ст. до н. е. Однак і в цей складний час окремі спільноти зуміли вижити, реорганізувавши своє економічне життя відповідно до нових умов на Нижньому Дніпрі, Дунаї та у степовій Тавриці та її Північно-Західній частині. Однак у останньому випадку ресурсів для існування явно не вистачило, а спроба отримати їх традиційним для номадів шляхом призвела до жорсткої реакції спочатку Мітрідата Євпатора, а потім — Риму. Загалом приклад Скіфії демонструє першу спробу організувати «кочову імперію» у причорноморських степах з економічною моделлю із елементами військово-грабіжницької економіки, яка проіснувала тут ще понад півтори тисячі років — аж до другої половини XVIII ст.

Металурги і ковалі залізного віку

Евеліна Кравченко

Епоху, в якій жили кельти, скіфи, сармати та їхні сусіди, археологи іменують «добою раннього заліза», «раннім залізним віком». Сама суть терміна — «раннє залізо» для фахівців і досі залишається виключно «термінологічною», і що ховається за цим поняттям в Північному Причорномор’ї до кінця незрозуміло навіть фахівцям, не кажучи про пересічного читача, і нині. Переважно в археологічних дослідженнях термін «доба» розуміється як хронологічний відтинок, а змістова складова виділення саме такого відтинку відсувається на другий план. У середині ХХ ст. один із корифеїв доісторичної археології Європи Вір Гордон Чайлд констатував, що, археологічна доба насамперед є стадією розвитку технологій, а вже потім хронологічним відтинком. Тому фактична нерівномірність розвитку суспільств (як у технологічному, так і у суспільному відношенні) в межах Старого Світу породила різночасовість у зміні одних технологій іншими і відповідно — у часі настання кожної наступної «доби» на різних територіях.

Фінал доби бронзи в Північному Причорномор’ї припадає на час білозерської культури. Ця культура формувалася в умовах дефіциту сировини для виплавки бронзових речей, явища властивого тоді всій Центральній і Південній Європі. Вичерпання старих родовищ і зростання попиту на бронзові речі призвело до монополізації видобутку і виготовлення бронзових речей, зосередження контролю над шляхами переміщення бронзи у окремих племен. У ХІІ ст. до н. е. до білозерських племен взагалі перестав потрапляти метал із Балкано-Карпаття — традиційного напрямку отримання бронзових речей. Імовірно, що формування нової спільноти, відомої, як «культура Ґава», стало причиною припинення імпорту металу до Північного Причорномор’я. У таких умовах усі племена почали шукати інший шлях отримання металу і врешті, частково компенсували недостатність за рахунок отримання сировини центральнокавказького походження. Крім того, замінником металу стали в Причорномор’ї кремінь, з якого робили вкладні до серпів і пилки, каміння кристалічних порід, яке використовувалось для виготовлення сокир, молотів, пестів і інших інструментів чи зброї.

Найімовірніше, саме поставки сировини для виготовлення бронзових речей із Кавказу стали причиною дуже швидкого поширення із цього регіону в Крим, а потім і в інші регіони абсолютного нового явища в металургії — отримання заліза із руди. У питанні виробництва речей із заліза на ранніх етапах його освоєння у Північному Причорномор’ї однією із основних проблем є відсутність виявлених закономірностей і у появі центрів, і в співвіднесенні родовищ із центрами виробництва, і у реконструкціях процесу виготовлення. Розкопками 2006–2011 рр. на поселенні давніх таврів Уч-Баш, що поблизу Севастополя, було відкрито металургійний залізоробний комплекс, що датується кінцем ІХ — першою половиною VIII ст. до н. е.

Отже, чим відрізнялася металургія бронзи від металургії заліза? Річ у тім, що для виплавки міді чи бронзи потрібно не так багато складових і елементарні умови — мідна руда відповідної якості, ємність для її виплавки, або навіть просто заглиблення у землі, деревне вугілля і штучна подача повітря в горн відкритого типу. Усі ці етапи представляють загалом фізичний процес, подальші маніпуляції із отриманою сировиною можуть зробити її придатнішою до лиття складних речей чи для кування, але сирова основні свої якості при цьому вже набула. Залізна руда має кілька властивостей, які довгий час робили її непридатною для обробки. Під час виплавки залізної криці із руди підвищення температури вище 1300 градусів призводить до горіння заліза і перетворює його на окалину. А руда із високим вмістом фосфору утворює крицю, не придатну для кування — вона занадто крихка. Отже, перед металургом-залізоробом стояло дуже непросте завдання — не перегріти піч і збагатити кричне залізо вуглецем, вивільнивши із нього фосфор. Усе це вже є наступним кроком у технічному прогресі людства — початок освоєння хімії.

Відкриті у Криму залізоробні майстерні свідчать про потрапляння традиції освоєння заліза із Кавказу в ІХ ст. до н. е. Водночас у Північному Причорномор’ї виникає найраніший залізоробний центр на поселенні Уч-Баш.

Чому саме на Уч-Баші з’явилося металургійне виробництво? Річ у тім, що для функціонування такого центру необхідна низка умов. Насамперед це має бути близькість до родовища руди необхідної якості. Раннє залізоробне виробництво використовувало руди, які в геології називаються багатими, тобто де вміст заліза більше 50 %. Це гематити, гетити, магнетити, інші мінерали, загалом представлені непотужними поверхневими відкладами у вапняках, чи піском. Зараз ці руди майже повністю вибрані і не