Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Екзотичною категорією знахідок є округлі камені для «воскурівання» насіння конопель. Цей звичай скіфів описаний Геродотом: на розпечене каміння кидали розтовчене насіння конопель, а потім вдихали дим, отримуючи від цього задоволення. Ці камені теж відомі з поховань, вони сферичної форми (так звані «сфероїди») зі слідами дії вогню при багаторазовому нагріванні. Дрібніші розпечені камені кидали у керамічні курильниці, в які вже було насипано певну кількість насіння. Цей спосіб споживання конопель, як вважають, скіфи у IV ст. до н. е. запозичили у сусідів-савроматів.
Попри чисельні сцени із зображеннями скіфів у явно шкіряному одязі, не меншою є кількість знахідок решток тканин та знарядь, пов’язаних з їх виготовленням. Виготовляли тканини з вовни та рослинних волокон, переважно тих же конопель. Для мінімального забезпечення однієї дорослої людини одягом за деякими підрахунками вистачало ділянки конопель загальною площею близько двох соток.
Відомі знахідки керамічних та виготовлених із свинцю та навіть бронзи прясел різних типів та веретен (як із дерева так і з кістки). Відоме веретено довжиною 33 см виготовлене із срібла. Деякі веретена із заможних поховань виготовлені еллінськими майстрами. Таким чином прядінням займалися не лише рядові скіф’янки. Не забуваємо, що веретено у давнину було і магічним знаряддям, та і сам процес прядіння мав символічне значення.
Тканина йшла не лише на виготовлення одягу. З неї робили чохли (зокрема для дзеркал), загортали різні речі. При виготовлені кераміки старі ганчірки підкладали під денця посудин, аби вони не прилипали до дерев’яної поверхні. Нарешті тканини використовували у поховальному ритуалі: вкривали поховальне ложе, небіжчика, тканиною могли оббити стіни та стелю місця останнього спочинку знатного скіфа або скіф’янки.
Удома виготовляли і керамічний посуд. Про це свідчить, насамперед, технологія його створення, а саме ручне ліплення та випал без використання складного двоярусного гончарного горна. Тому скіфські горщики та миски мають чорний або темно коричневий колір, при цьому поверхня плямиста, а не одноколірна. Такий ефект можна отримати, випалюючи посуд у відкритому вогнищі. Є думка, що доступність імпортованого посуду еллінів «поховала» гончарне ремесло скіфів. З іншого боку, кочовикам було складно вести рухливий спосіб життя (влітку — на північній межі Степу, взимку — на узбережжі) важко було подорожувати по бездоріжжю, користуючись керамічним посудом. Для такого способу життя більш придатний посуд, виготовлений з бронзи, дерева і шкіри, традиційний для степових обшарів. Менш рухливе населення (до того ж бідніше за номадів, а то й залежне від них) теж не складало вагомого ринку збуту для гончарів, якість виробів яких була не надто високою. Таким чином, для розвитку власне скіфського професійного гончарства просто не існувало необхідних передумов.
Ремісниче виробництво
Там, де існував попит, хоча при цьому необхідна була спеціалізація у технологічно складних виробництвах, ремесло не лише існувало, але процвітало та вдосконалювалося. Ідеться про бронзоливарне ремесло, ковальство, зброярство, ювелірне і вже згадане виготовлення коліс. Оскільки про ковальство та ювелірне мистецтво мова піде у відповідних розділах, коротко зупинимося на двох видах діяльності: виготовлені виробів із бронзи та зброярстві. Огляд цих видів діяльності дає уявлення про стан ремесла у Скіфії в тих галузях, які користувалися попитом.
Бронзоливарне мистецтво Скіфії сягає своїм походженням та технологічними ноу-хау бронзового віку та увібрало традиції багатьох народів, з якими скіфи перетиналися впродовж своєї історії, що починалася, як відомо, «у глибинах Азії», як зауважив Геродот. Серед них традиції, що сягають Сибіру, Китаю, Середньої Азії, Кавказу.
Основна технологія — лиття по восковій моделі з використанням глиняних форм. Так виготовляли більшість виробів. Однак скіфам були відомі і двосторонні металеві форми, призначені для виготовлення втульчастих вістер стріл. Після відливання з виробу знімали литники, підправляли абразивами, доробляли при потребі різцями, шліфували. Використовували олов’янисту бронзу, трапляються вироби з латуні. Мідь найрізноманітнішого походження, включно з місцевим видобутком, олово імпортували. Судячи з кількості виробів, що дійшли до наших днів, особливих проблем із сировиною не було. Проби ґрунту, взяті на місці роботи майстерень, показують на значне забруднення оточуючого середовища під час діяльності таких майстерень.
Найбільшими виробами, які виготовляли майстри, були бронзові казани. Якщо залишити у спокої легендарний казан царя Аріанта, відлитий з вістер стріл «усіх скіфів» (нібито зі стінками товщиною у шість пальців та місткістю 600 амфор вина), то і реальні вироби, які можемо побачити у музеях викликають повагу до їхньої майстерності.
Наступними за розмірами є бронзові «Папаї» та інші навершя, використовувані переважно під час поховальних ритуалів
Проте більшість виробів значно менших розмірів та мають відношення переважно до спорядження коня. Це псалії, налобники, бляшки виконані у техніці литва по восковій моделі у традиційному «звіриному стилі», з великою майстерністю зображують реальних та фантастичних тварин. До цього ж спорядження слід віднести більш прості вироби — ворварки, кільця, розподілювачі ременів. Відливали також бляшки, якими прикрашали пояси вояків. Тут популярними були зображення тварин, з яких особливо популярним був вовк. Відома прикраса для щита з бронзи, виконана у вигляді риби на поверхні збереглися сліди позолоти. Знайдено бронзові платівки, з яких виготовляли обладунки, нашиваючи їх на шкіру.
Найчисельнішими були знахідки вістер стріл. Їх відливали у керамічних та металевих формах. За підрахунками Є. В. Черненка, один майстер упродовж відносно короткого проміжку часу міг забезпечити до сотні вояків. Можливо, певну частину боєприпасів відливали під час воєнних походів, де їх витрачали, судячи зі знахідок, у величезній кількості. Про це може свідчити знахідка металевої форми для скіфських стріл у Азії, де вони побували з походами у VII–VI ст. до н. е. Це означає, що ремісники-стрілочники були і серед скіфських вояків.
Для характеристики скіфського зброярства наведемо результати досліджень та реконструкції процесу виробництва обладунків вершника з поховання воїна під курганом біля села Гладківщина на Черкащині, проведені свого часу О. Менжуліним. Своїм походженням цей тип обладунків пов’язаний із Далеким Сходом, де було вироблено концепцію спрощеного у виготовленні, але ефективного захисту. Оскільки там актуальним було масове виробництво обладунків, було розроблено оригінальну конструкцію, де могли бути задіяні чимало майстрів відносно невисокої кваліфікації та помічники на відносно простих операціях. Ця конструкція ідеально вписалася у виробничі та технологічні можливості Скіфії та її сусідів і стала надзвичайно популярною у цій частині цивілізованого світу.
Металева складова всіх частин одного такого обладунку, а також щита й шолома нараховувала майже півтора десятка видів пластин різних розмірів. Їх вирізали з листового прокату товщиною 0,6 мм. На це пішло 33 робочих дні, а загальна вага пластин становила 13,5 кг. У кожній зі 3300 пластин треба було зробити від трьох до п’яти, а то і більше отворів — вручну, пробійником. Вони були потрібні для того, щоб нашити пластини на основу зі шкіри у певному порядку. Часом майстрові доводилося задіяти до трьох голок водночас, щоб прикріпити пластини у необхідній послідовності. На усю роботу, включно із пришиванням ременів і зав’язок, пішло 213 світлових дні.
Ця цифра вражає, але навряд чи її можна визнати остаточною. Хоча б тому,
