Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Нечисленні кістки і великої рогатої худоби. Питома вага останнього в стадах східноєвропейських кочівників підкорявся правилу — його тим більше, чим вище роль землеробства в загальному балансі економіки. У зв’язку з цим необхідно відзначити, що кістки великої рогатої худоби в кіммерійських могильниках Передкавказзя зустрічаються частіше, ніж у північнопричорноморських пам’ятках. Окрім цього, там відомі й окремі кістки свині. У поєднанні з великою кількістю ґрунтових могильників це дозволяє припускати більшу ступінь осілості кіммерійців цього регіону, порівняно зі степами Причорномор’я, а також і/або більш тісні контакти з місцевим осілим населенням, унаслідок обміну, свині могли потрапляти до кіммерійців. Більш вірогідною видається гіпотеза про напівкочовий характер скотарства передкавказьких кіммерійців.
Саме відмінністю господарства багато в чому пояснюється різниця культури кочового населення степів між Дунаєм і Доном від культури напівкочових кіммерійців Передкавказзя. Так, відсутність у кіммерійських похованнях степової України кінських туш і опудал коней, типових для Передкавказзя, найімовірніше, пояснюється більшою цінністю коней для кочівників цього регіону, які не могли дозволити собі забій цієї тварини під час похорону. Для Передкавказзя з його значно кращою кормовою базою, та ще й підкріпленою хліборобством, забивання коня було не таким збитковим як для окремо взятої сім’ї, так і усієї громади.
Оскільки стада створювали проблему зимового забезпечення їх кормом, то взимку кіммерійці між Доном і Бугом були змушені кочувати там, де худоба могла легко добувати собі їжу, тобто в південних районах степової зони.
Навесні, після отелення худоби починалося повільний рух вгору по річках у північні райони степу, де влітку не вигорала трава, а потім восени тим самим маршрутом, випасаючи худобу на траві, що вже знову підросла, вони рухалися вниз до моря. Літні пасовища, де відбувався нагул худоби, мали особливо велике значення для збереження поголів’я. Влітку кіммерійці частково використовували і суміжну зону лісостепу, особливо її степові ділянки. Чим вище була аридність клімату, тим далі кочівники заходили влітку в глиб лісостепу, і тим більш тісні контакти вони були змушені підтримувати з місцевими мешканцями, розділяючи з ними різні екологічні ніші однієї природно-кліматичної зони. Імовірно, маршрути перекочівель були прив’язані до басейнів великих річок. Саме постійним кочуванням пояснюється переважно підкурганний обряд поховання кіммерійців, коли померлих у період перекочівлі ховали в курганах, що слугували помітними орієнтирами.
Система харчування кіммерійців, як, імовірно, і всіх східноєвропейських кочівників, була заснована на поєднанні двох основних елементів — м’яса і молока. Влітку в раціоні переважали молочні продукти, взимку — м’ясні. Основу м’ясної їжі становило м’ясо овець. Їх доповнювала конина. Порівняно з м’ясом інших тварин, яких розводили в східноєвропейських степах, конина має більшу калорійність і відрізняється високим відсотком вмісту мінеральних речовин, амінокислот і вітамінів. Доїли всіх тварин, включаючи овець. Імовірно, завдяки розвиненому молочному напрямку в скотарстві, у ранніх кочівників уже в першому періоді їх існування з’явилися судини зі зливом. Оскільки будь-які їхні прототипи відсутні в степових пам’ятках пізньої бронзи півдня Східної Європи, то можна припускати їх появу тут в передскіфський період. До того ж вони можуть розглядатися як одна із характерних, власне степових форм матеріальної культури передскіфського періоду, поява якої, певно, відображає характер кочовницького господарства її володарів. Обов’язковим доповненням раціону кочівників були рослинні продукти, які виступали додатковим фактором забезпечення стабільності самого скотарського господарства. Їх мешканцям степів України доводилося купувати у осілого населення лісостепу. Кіммерійці Передкавказзя, мабуть, частково забезпечували себе самі продуктами землеробства. Однією з умов існування кочового суспільства є баланс між наявністю природних ресурсів (корми, вода), поголів’ям худоби і чисельністю людей. Кліматичні пульсації впливали на кормову базу, викликаючи її варіації.
Розглядаючи господарство кіммерійців, не можна залишити поза увагою питання про роль і специфіку в ньому ремесла. Кочове суспільство не могло існувати без продуктів ремісничого виробництва. Їх завжди отримували двома шляхами: в результаті виготовлення в кочовому господарстві і шляхом обміну з осілими народами. Останній спосіб доповнювався або замінювався грабіжницькими захопленнями продуктів ремесла або ремісників.
Поширення на початку раннього залізного віку в причорноморських степах вершників і використання коня для верхової їзди спричинили революцію в комунікаціях, полегшивши зв’язки між віддаленими регіонами. Кінь став активно використовуватися для освоєння нових територій, що одночасно сприяло активізації обмінних операцій і торгівлі. Ця інновація мала найважливіше значення для з’єднання воєдино і експлуатації великих степових просторів і сусідніх областей в І тис. до н. е.
Торгівля відігравала важливу роль у господарстві кочівників, і заняття нею було престижним. Вона була двох видів: 1) з осілим населенням; 2) посередництво або участь в торгівлі між осілими громадами [Хазанов 2002, с. 328]. Найбільш істотним для кіммерійців був перший вид торгівлі, який забезпечував їх продуктами землеробства і ремесла. Не виключено, що деякі міграції та завоювання номадів починалися через бажання бути ближче до необхідних для них ринків. Для кіммерійців також важливим було посередництво в торгівлі, передусім, між Кавказом і лісостеповими районами України, а також Карпато-Дунайським регіоном. Імовірно, у цього кочового народу існували торговці-посередники, в чиїх руках перебували торгівля та обмін як зі своїми одноплемінниками, так і населенням віддаленіших регіонів. Торговельні угоди укладалися у формі натурального обміну, об’єктами якого були худоба, шкури, метал, зерно та, крім сировини, готові вироби — продукти ремісничого виробництва. Ці торговці мали досить добре знати не лише дальні, небезпечні шляхи, а й джерела, з яких вони могли б одержати товар, та попит, яким він міг користуватися у віддалених землях.
Нормальне функціонування торговельних шляхів було неможливо без сприятливих політичних умов і заступництва правлячої верхівки тих племен, по території яких пролягали торгові шляхи. Тривалі воєнні дії і міжплемінна ворожнеча могли надовго зупинити налагоджений зовнішній обмін. Однак, політична ситуація на більшій частині півдня Східної Європи в IX–VIII ст. до н. е. була досить стабільною, про що свідчать тісні зв’язки між різними культурами. Цьому сприяла поява і активна діяльність на історичній арені кіммерійців. Це припущення підтверджується локалізацією кіммерійських пам’яток у Північному Причорномор’ї уздовж торгових шляхів і доріг у переправ. В умовах регулярного обміну важливо з’ясування шляхів, за якими кавказькі обсяги імпорту потрапляли в Причорномор’ї. Виділяють переважно два шляхи, які, ймовірно, були освоєні ще в епоху бронзи і які продовжували використовувати в більш пізній час.
Одні з них йшов через Таманський півострів і Керченську протоку до степового Криму, звідки можна було потрапити в гирлі Дніпра. З іншого боку, знахідки кавказьких металевих виробів у Нижньому Подон’ї і Лівобережній Україні свідчать про використання шляху з Кубані на Дон і Сіверський Донець і далі по долинах Самари і Орелі в Середнє Подніпров’я. Контакти з Кавказом сприяли виникненню серед населення Правобережної Київщини та сусідніх територій місцевого стилю ажурних ювелірних виробів.
Одним з основних джерел багатства та торговельних еквівалентів у епоху раннього залізного віку був метал і вироби з нього. Останнє обумовлювалося тим, що якість металу майже не змінювалася протягом тривалого часу. Він також порівняно легко транспортувався на великі відстані та вільно набув найрізноманітніших форм. Своєрідними аналогами грошей в епоху пізньої бронзи були серпи, кельти, сокири, які переважали в скарбах. Не виключено, що аналогічну роль у кіммерійської еліти могли виконувати вуздечні приналежності. У західних районах Північного Причорномор’я роль еквівалента в обміні, ймовірно,
