Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Давня Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингісхана і Батия.
Тривалий час основним джерелом дослідження історії Київської Русі були літописи. Їх історіографічне опрацювання і публікація здійснюються вже понад півтора сторіччя. Великий внесок у цю надзвичайно важливу і копітку справу зробили О. О. Шахматов, А. М. Насонов, М. Д. Присьолков, М. М. Тихомиров, Д. С. Лихачов, В. М. Істрін, О. С. Орлов, М. Г. Бережков, Л. В. Черепній, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, В. Ю. Франчук та ін.
Основу давньоруського літописання складає «Повість минулих літ», до якої увійшли більш ранні літописні твори, написані в Києві наприкінці X — в XI ст. Перша редакція «Повісті» здійснена літописцем Нестором близько 1111 р. Її ґрунтовну публікацію з перекладом на сучасну російську мову, текстологічним аналізом і археографічним описом списків здійснили Д. С. Лихачов та Б. О. Романов[450].
Як пам’ятка історіографії Київської Русі «Повість минулих літ» є видатним явищем не лише давньоруської, а й світової культури. Вона увібрала в себе досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. У вступі до «Повісті» Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів. «Повість» характеризується постійним звертанням до Біблії, яка була вищим авторитетом історичних знань середньовіччя, візантійських хронік, давньоруських сказань. Особливо помітний вплив на Нестора справила візантійська «Хроніка» Георгія Амартола. На основі хронологічної канви грецького літочислення від створення світу він розподілив факти руської історії.
Нестор був не лише літописцем, якому судилось створити своєрідну історичну енциклопедію Київської Русі до початку XII ст., але й істориком. Це добре видно вже із заголовка «Повісті», в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: «откуду есть пошла Руская земля» і «кто въ Киевѣ нача первѣе княжити»[451]. На відміну від своїх наступників, у тому числі й деяких сучасних істориків, Нестор розумів взаємозв’язаність цих явищ, їх зумовленість внутрішнім розвитком східнослов’янського суспільства. Не випадково виникнення Києва він пов’язував з діяльністю першого слов’янського князя Кия, влада якого поширювалася на всю Полянську землю, а дипломатичні зв’язки сягали Константинополя.
Джерелознавчий аналіз «Повісті», здійснений Б. О. Рибаковим, показав, що праця Нестора за часів Мономаха — Мстислава була піддана тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилась «норманська» концепція початкової давньоруської історії, яка не має нічого спільного з історичною дійсністю[452].
Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації «Повісті» і рівнем систематизації матеріалу, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису склали систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. Серед переваг «Повісті», як і літописів, що склали її основу, було й те, що вона написана рідною мовою, на відміну від латинської історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із слов’янських країн до XIV—XV ст. тільки Болгарія створювала історичну літературу рідною мовою.
«Повість минулих літ» найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. Згідно з М. Д. Присьолковим, на півдні Русі на початку XIV ст. було створено звід, який об’єднав київське і галицько-волинське літописання. До нього ввійшли Київський звід 1198 (1200) р., складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, галицько-волинський звід початку XIII ст., літопис Данила Галицького, складений у 1256—1257 рр. при кафедрі холмського єпископа[453]. Найповніше цей звід відбився в Іпатіївському літописі[454].
Північно-східне літописання найкраще реконструюється за матеріалами Лаврентіївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також «Літописець Переяслава Руського»[455].
Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі утримуються в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Першому[456].
Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст. Наявність у ньому свідчень, які не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних текстів, не може бути підставою для скептичного ставлення до нього. Згідно з Б. О. Рибаковим та іншими дослідниками, саме в Никонівському літописі зберігся так званий «Літопис Аскольда», в якому утримуються свідчення про взаємини Русі IX ст. з Візантією.
На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літописання велося переважно у Києві та Новгороді. На етапі феодальної роздробленості, у XII—XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У Південній Русі центрами літописання були — Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у складі свідчень і конкретній ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували «Повість минулих літ». Вони помітні не лише у київському літописанні, але й у переяславському, галицько-волинському, новгородському, володимирському.
Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — поборників загальноруських інтересів, їхні заклики до об’єднання руських земель не були породженням тільки літературного таланту. Ці ідеї з часів Володимира Мономаха стали програмою державної практики не лише київських князів, але й інших руських центрів — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі.
Ідейно близькими до літописів є літературні твори — «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Житіє і ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» та ін.[457]. На відміну від літописів, вони значно менше контролювались князівською владою, але характеризувалися тією ж публіцистичною пристрасністю, пройняті тією ж ідеєю державної і народної єдності. Початок цій спрямованості, очевидно, поклав Мономах своїм «Повчанням». Він виступає як державний діяч, який завжди дбає про благо своєї країни і до цього закликає своїх дітей, представників численного князівського роду. Ідея збереження єдності Русі шляхом безкорисливої відданості своєму сюзеренові, вірності принципам старійшинства чітко проступає у творі, присвяченому князям Борису і Глібу. Їх смиренність, відповідальність за долю дружини і населення в умовах загострення князівської міжусобиці, коли племінники виганяли зі своїх столів дядьків, молодші брати — старших, особливо цінувались на Русі. За руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Єрусалимі ігумен Даниїл. Характерно, що в «Житії» Даниїл заявляє про себе як про представника всієї Руської землі. На Великдень він поставив кадило «на гробе святемъ отъ всея Русьская земля»[458].
Ще сильніше ідея єдності Руської землі прозвучала в геніальній поемі «Слово о полку Ігоревім»[459]. Згідно з Б. О. Рибаковим, автор «Слова» занепокоєний передусім долею Південної Русі, але вміло і тонко об’єднує обидва поняття Руської землі. У «Золотому слові» великий київський князь закликає Всеволода
