Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Заради справедливості слід зазначити, що аналогічний підхід до цієї проблеми характеризує роботи і деяких вітчизняних дослідників.
Ідея хозарських витоків східнослов’янської державності, яка має давні традиції, останнім часом здобула визнання і обґрунтування у працях Ф. Дворника, О. Пріцака (США). Останній вважає, що руси і поляни не мають прямого стосунку до східних слов’ян, бо пов’язані етнічно з хозарами, яким належить і честь заснування столиці Русі — Києва.
У штучних конструкціях істориків, які обстоюють ідею іноземного начала у створенні Київської держави, немає не тільки відповіді, але й навіть постановки питання, чому в середовищі кочового хозарського чи поморо-скандинавського світу мали місце процеси політичної консолідації, а в слов’янському суспільстві з його давньою осіло-землеробською культурою, ні. І як це хозарам або скандинавам вдалося створити для східних слов’ян те, чого не вдалося створити для себе на власних землях.
Поданий тут джерелознавчий та історіографічний огляд, звичайно, не претендує на вичерпну повноту. Його мета — наголосити на основних проблемах історичного розвитку Русі IX—XIII ст., які ще потребують свого дальшого дослідження і розв’язання, а також визначити основне коло джерел, без яких виконання цього завдання неможливе.
Розділ I
Утворення Київської Русі
Проблема виникнення Київської держави є однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Щоправда, зусиллями кількох поколінь істориків достатньо повно й об’єктивно вдалося відтворити образ держави східних слов’ян, яка виникла в результаті їх еволюції. Київська Русь розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому брав участь кожний народ.
Літописець Нестор у «Повісті минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов’янських племінних об’єднань — полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів, словен і інших (всього 14), які заселили величезні території Східної Європи, перебуваючи на стадії зародження у них політичної організації. У літописі вони названі князівствами. «И по сихъ братьи (після Кия, Щека і Хорива. — П. Т.) держати почата родъ ихъ княженье в поляхъ, а в деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словѣни свое в Новѣгородѣ, а другое на Полотѣ»[497]. «Род» тут виступає в значенні князівської династії.
Процеси східнослов’янської консолідації за умов постійної небезпеки нападу кочовиків викликали до життя нову форму поселень. У літописі вона отримала визначення «града». Є підстави стверджувати, що ці «гради» були насамперед адміністративно-політичними і культовими центрами союзів племен, а також порубіжними укріпленнями, пунктами збирання данини, общинними осередками. Так постали Київ, Чернігів, Псков, Полоцьк, Стара Ладога, Ізборськ, інші найдавніші міста.
Рис. 1. Київська Русь. За П. П. Толочком.
Провідним осередком східнослов’янської державності було Середнє Подніпров’я. У VI—VII ст. тут виникло велике об’єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен — рос, або рус. Головним політичним центром його став Київ, розташований у надзвичайно зручному географічному місці на Дніпрі. Спираючись на дружини полян-русі, київський князь, як вважає Б. О. Рибаков, досягав певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких текли до Києва: древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип’ять, Дніпро), сіверянами (Десна, Сейм), радимичами (Сож)[498]. Піднесенню Києва сприяла й історична ситуація кінця V—VI ст., зокрема значна міграція на південь верхньодніпровських племен.
Першим князем полянського союзу племен, як вважав літописець Нестор, був Кий. Багатьма дослідниками свідчення це ставиться під сумнів на тій підставі, що для цього раннього періоду ми не маємо надійних джерел. Це не зовсім так. Відомості про східнослов’янських князів переддержавного періоду утримуються як у вітчизняних, так і в зарубіжних писемних джерелах. Йордан повідомляє про «короля» антів Божа, Масуді — про «царя Волинян» Маджака. Обидва князювали приблизно в VI ст. Феофілакт Сімокатта розповідає про слов’янського вождя Ардагоста. Кінцем VІІI — початком IX ст. датується діяльність князя Бравліна, який здійснював походи в Крим. У літопису В. М. Татищева є відомості про князів новгородського та ізборського Гостомисла і Вадима.
Отже, князівська влада в східнослов’янському суспільстві є давнім місцевим інститутом, який виник ще в додержавний період.
Вважається, що практично кожному союзу племен відповідає своя археологічна культура, що дає можливість окреслити територію цих об’єднань. Полянський союз племен (або Русь VI—VII ст.), за Б. О. Рибаковим, займав простір близько 200 тис. км2.
Глава 1
«Откуду есть пошла Руская земля»
Це питання, порушене ще літописцем Нестором наприкінці XI чи на початку XII ст., цікавить дослідників і нині. І не можна стверджувати, що все тут уже для нас ясно і не потребує подальших досліджень. Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, триває вже понад 200 років. Вона зумовлена характером джерел, які здебільшого містять свідчення не досить конкретні й далеко не однозначні. Вибіркове їх використання породило теорії про південне або північне походження етноніма «Русь», компромісну — про одночасне (південне і північне), а також теорію соціального змісту терміна «Русь», що первісно нібито означав лише знать, а не весь народ.
Історики, котрі обстоюють теорію північного походження назви «Русь», апелюють до авторитету «Повісті минулих літ». Звичайно вони цитують таке місце: «И бѣша у него (Олега. — П. Т.) варязи и словѣни и прочии прозвашася Русью»[499]. Та при цьому чомусь забувають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає тут і ще одне питання. Якщо назва «Русь» уже в XI ст. завдяки тісним «слов’яно-фіно-скандинавським контактам могла з’явитися лише в середовищі цього змішаного населення», як стверджують деякі дослідники[500], то чому Олег проголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто, скажімо Ладогу чи Новгород, що знаходився в центрі цієї північної Русі, а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів? І як могло статися, що писемні джерела ніде не відбили назву «Русь» стосовно північноруського населення?
Літописець і пізніше добре відрізнятиме русь від варягів і навіть слов’ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Святополк вийшов йому назустріч «пристрои бещисла вой, Русь и печенѣгъ»[501]. Після утвердження на київському столі
