Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Таким чином, порівняно короткий гунський період, що був насичений бурхливими подіями в степах Північного Причорномор’я та Криму, представлений невеликою кількістю різних поховальних пам’яток. Це інгумації в підбійних та прямокутних ямах, кремації, кострища під курганним насипом. Вони свідчать про строкатість етнічного складу гунського племінного об’єднання.
Таке велике племінне об’єднання не могло бути тривалим. У 451 р. Аттіла вторгся в Галлію, спустошивши на своєму шляху Мец, Страсбург, Вормс, Майнц та обложивши Орлеан. Але 15 червня 451 р. на Каталаунських полях війська гунів були розгромлені об’єднаними військами Західно-Римської імперії, вестготів, бургундів та ін. Могутність гунів після цього не відродилася. Багато племен вийшло з гунського об’єднання, що визначило його долю. Після смерті Аттіли його старшого сина було вбито, а молодші сини Ірнах та Денгізих із залишками гунів (аккатирів і кидаритів) кочували в степах Північно-Західного Причорномор’я і навіть воювали з імперією. Але невдовзі Ірнах був розбитий готами, слідом за ним зазнав поразки й Денгізих[425]. Залишки гунів увійшли в союз з аланами. У IV ст. вони зникають зі сторінок письмових джерел і як анахронізм іноді трапляються у пізніших авторів.
У наступні часи шляхом, прокладеним гунами, в степи Східної Європи ринула нова хвиля кочовиків. У 461—465 рр. «псевдоавари» посунули на захід савірів, кочів’я яких знаходилися в степах Передкавказзя і в європейських степах, а ті, в свою чергу, потіснили сарагурів, огурів і оногурів. Під тиском «істинних аварів», не пізніше VI ст. у степах Приазов’я та Північного Причорномор’я з’явилися савіри — сабіри, де до цього часу Прокопій і Агафій локалізували утігур і кутригур[426]. Перші проживали в Приазов’ї, а другі — в Причорномор’ї.
Про етнічну строкатість на півдні Східної Європи в ті часи говорять Йордан та Прокопій. У Йордана читаємо: «Над Понтійським морем місця розселення булгар, котрі досить прославились нещастям (які сталися) за гріхи наші. А там і гуни як найплідніший паріст із усіх самих сильних племен закипіли надвоє лютістю до народів. Тому що одні з них називаються альціагірами, другі — савірами, але місця їх поселень розділені: альціагіри — коло Херсони, куди жадібний купець ввозить багатства Азії; влітку вони бродять по степах, розкидаючи свої становища залежно від того, куди привабить їх корм для скотини; взимку ж переходять до Понтійського моря. Хунугури ж відомі тим, що від них іде торгівля шкірками гризунів, їх застрашила відвага численних мужів»[427]. Прокопій доповнює Йордана: «За Меотійським болотом і річкою Танаїсом більшу частину полів, що тут лежать, як мною було сказано, заселили кутригури — гуни. За ними всю країну займають скіфи і таври... а скіфами в ті часи називались усі тамтешні народи... Якщо йти з міста Боспора в місто Херсон, який лежить у приморській області і з давніх пір теж підкорений римлянами, то всю область між ними займають варвари із племені гунів»[428].
Глава 3
Авари
У зв’язку з експансією турок у Закаспій і внаслідок союзницьких дій аварів з кутригурами проти утігурів, в середині VI ст. у степах Північного Причорномор’я з’являються авари. В процесі руху аварів на захід до них приєдналися витіснені тюрками з Південного Приуралля племена огоругрів. Аварське об’єднання, що виникло на руїнах гунського союзу, включало в себе багато прийшлих і місцевих племен. За розмірами воно поступалося гунському об’єднанню, але було сильним союзом, ядро якого складали тюркомовні племена. Основними утвореннями, пов’язаними з аварами в Європі, були утрігури й кутригури, сабіри, а згодом і болгари. До їхнього союзу входили й місцеві землеробські народи, зокрема склавини. Багато інородців було в аварському війську. Серед бранців, захоплених візантійською армією під час походу проти аварів у 601 р., лише п’ята частина була представлена аварами, половину складали слов’яни, а останні були представлені «різними іншими варварами»[429].
У 567 р. авари в союзі з лангобардами розгромили гепідів і захопили їхні землі в Паннонії, де й заснували аварський каганат на чолі з ханом Баяном. Після цієї події немає згадок про аварів у Північному Причорномор’ї.
На сьогодні відомо близько півсотні поховань аварського часу, розташованих у степах Приазов’я, Північного Причорномор’я та в Криму. Це поховання біля сіл Ковалівка, Яблунія, Нова Одеса, Костогризово, Чорноморське, Христофорівка, Йосипівка, Сивашівка в Північному Причорномор’ї; Родионівка, Мала Тернівка, Аккермань, Великий Токмак, Олександрівка в Приазов’ї; Портове, Рисове, Богачівка в Криму та ін.
Переважна більшість з них — впускні в більш ранні кургани. Поховання було виконано за обрядом інгумації на спині з витягнутими руками й ногами, без певної системи в орієнтації.
Через уніфікацію кочівницької культури третьої чверті І тис. н. е. неможливо етнічно атрибутувати більшість досліджених поховань.
До складу аварського каганату входило багато племен та племінних об’єднань. На думку О. М. Бернштама, аварське суспільство складалося з жуаньжуаньського, тюркського (ефталітського), гунського та місцевого елементів[430]. Павло Діакон (VIII ст.) так писав про походження аварів: «Альбуін увійшов у вічний союз з аварами, котрі спочатку називалися гунами, згодом же по імені свого народу були названі аварами»[431].
У VII ст. починається занепад могутності аварів. У 626 р. вони потерпіли поразку від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов’ян на чолі з Само, активні дії проти них франків, болгар та інших племен призвели до розпаду аварського каганату. Після створення 680 р. Болгарського царства на Дунаї влада аварів обмежувалася Паннонією, а після розгрому 791 р. Карлом Великим авари остаточно сходять з історичної арени.
На думку дослідників, саме в 70-ті рр. VII ст., після розгрому хозарами Великої Болгарії і втечі Аспаруха за Дунай, влада Хозарії поширилася на територію Північного Причорномор’я[432].
У соціально-економічному розвитку гунське та аварське суспільства перебували на стадії племінних об’єднань, економічну базу яких складало кочове скотарство. Амміан Марцелін так характеризував гунів: «У них ніхто не займається хліборобством і ніколи не торкається сохи. Всі вони, не маючи ні визначеного місця проживання, ні домашнього вогнища, ні законів, ні постійного способу життя, кочують по різних місцях, ніби вічні втікачі, з кибитками, в котрих вони проводять життя... Прийшовши на багате травою місце, вони розташовують у вигляді кола свої кибитки і харчуються по-звірячому; знищивши весь корм для тварин,
