Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Оригінальним історичним джерелом є «Києво-Печерський патерик», в основі якого лежить переписка єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У Патерику утримуються унікальні замальовки київського життя, викладені в розповідях про лікаря Агапіта, який зціляв людей і вилікував Володимира Мономаха; про живописця Алімпія; про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря; про конфлікти ченців Федора і Василія з князем Мстиславом Святополковичем; про вихідців з Угорської Русі Мойсея Угрина та ін.[461]. Київ в оповідях Симона і Полікарпа виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, який притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу, видатних зодчих, живописців, церковних діячів.
Як вважають дослідники, до Києво-Печерського патерика ввійшли витяги з «Літописця старого Ростовського», Іпатіївського і, очевидно, Никонівського літописів[462].
Багато цінних свідчень з історії Русі X—XIII ст. міститься в «Історії Російській» В. М. Татищева. Наче передбачаючи появу скептиків, які будуть сумніватись в існуванні літописних джерел «Історії», він писав, що його праця складена «тем порядком и наречием, каковы в древних находятся, собирая из всех полнейшее и обстоятельнейшее в порядок лет, как они написали, ни применяя, ни убавляя из них ничего». Велику роботу з вивчення джерел «Історії» В. М. Татищева здійснили М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, які переконливо спростували звинувачення його у вимислах і навіть свідомій фальсифікації історичних джерел[463]. В руках В. М. Татищева були літописи (Розкольницький, Єропкінський, Хрущовський, Чернігово-Сіверський), які не збереглись до наших днів. Значний інтерес становить комплекс свідчень з історії Південної Русі XII—XIII ст. Це політичні характеристики князів, повідомлення про князівські з’їзди, військові походи у степ, державну програму Романа Мстиславича, в основу якої було покладено федеративну систему правління в Русі.
Серед писемних джерел з історії Давньої Русі важливе місце посідає «Руська Правда» — звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015—1016 рр. для Новгорода, а також «Покон вірний». Подальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з іменами синів Ярослава Мудрого («Правда Ярославичів»), Володимиром Мономахом («Статут Мономаха»), Всеволодом Олеговичем й Ізяславом Мстиславичем («Пространна Руська правда»). Завершилося складання давньоруського законодавства у Новгороді на початку XIII ст.
Тривалий час не мало належної оцінки таке незвичайне джерело, як мініатюри Радзивіллівського літопису. Ні історики, ні мистецтвознавці не могли відповісти на головне питання: відбиттям якої епохи і дійсності є ці мініатюри? Тільки після виходу відомого дослідження А. В. Арциховського, а також ґрунтовного джерелознавчого аналізу мініатюр Б. О. Рибакова стало очевидно, що «через готичні рами вікон мініатюр проступає світ тієї Русі, яка була близькою до «Слова о полку Ігоревім»[464].
Останнім часом до джерелознавчого фонду давньоруської історії все впевненіше входять так звані графіті. Йдеться насамперед про знамениті берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода й інших міст, археологічні знахідки. ґрунтовний джерелознавчий аналіз їх виконали Б. О. Рибаков, С. О. Висоцький, В. Л. Янін, А. О. Мединцева, А. А. Залізняк, Л. В. Черепнін[465].
Корпус писемних джерел з історії Київської Русі не обмежується лише вітчизняними. Важливі свідчення про неї є в історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX— XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах.
Найбільш повно і докладно арабські автори розповіли на сторінках своїх творів про слов’ян і Русь IX—X ст. Так, Ал Масуді та Ібн Хаукаль повідомляють про походи русів на Каспій, Хозарію і Бердаа, Ібн ал Асір, Ях’я Антіохійський і ар Рудравері — про хрещення Русі, Ібн Хордадбех, ал Факіх, ал Істархі — про слов’ян і три групи русів. Повідомлення про Русів міститься у хроніці VI ст. сирійця Захарїї Ритора.
Джерелознавчий аналіз арабських авторів, здійснений у працях А. Ю. Кримського, В. В. Бартольда, О. Ю. Якубовського, І. Ю. Крачковського, О. П. Ковалевського, Б. Н. Заходера, В. М. Бейліса, А. П. Новосельцева та ін.[466].
Серед візантійських писемних джерел про слов’ян і Русь найбільшу цінність становлять «Житіє Георгія Амастридського», «Записки грецького топарха», «Про управління державою» Константина Багрянородного, «Стратегікон Кекавмена». У них, а також деяких інших хроніках містяться цінні матеріали про походи Русі на Візантію, договори Русі з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Цареграда, русько-візантійські відносини XI—XIII ст. Огляд цих свідчень, їх-переклад і науковий аналіз здійснили М. В. Левченко, В. М. Істрін, Г. Г. Літаврін, А. М. Сахаров, інші візантиністи[467].
Європейські писемні пам’ятки про Київську Русь не такі численні, як східні, але надзвичайно цінні. Йдеться про хроніки Галла Аноніма, Козьми Празького, Гельмольда, Тітмара Мерзебурзького, Адама Бременського, англосаксонські джерела, пам’ятки французького епосу, ісландські саги, в яких вміщено численні факти руської історії IX—XIII ст. Переклад цих творів і коментарі до них виконали Л. М. Попова, Т. Е. Санчук, Л. В. Розумовська, Є. О. Мельникова[468]. Велику дослідницьку роботу з опрацювання англосаксонських джерел виконали М. П. Алексеев, В. І. Матузова, угорських — С. О. Аннінський, А. П. Шушарін, скандинавських — Є. О. Ридзевська, І. П. Шаскольський, М. Б. Свердлов.
Висвітлення питань соціально-економічного і культурного розвитку Київської Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Це було необхідно за часів В. Б. Антоновича і М. С. Грушевського, у працях яких археологічні пам’ятки використані достатньо широко, і тим більше це необхідно тепер, коли давньоруська археологія нагромадила велику кількість нових артефактів. Їх незнання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях повторюються висновки, зроблені ще в XIX ст., але вже спростовані археологією. Йдеться, зокрема, про відому теорію економічного занепаду Києва і Південної Русі в XII—XIII ст., про її культурну окремішність від решти давньоруських земель в цей і більш ранні часи, про плюндрування Києва в 1169, 1202 рр. Андрієм Боголюбським і Рюриком Ростиславичем та ін. Неспроможність цих поглядів добре показано в фундаментальних працях 50—60-х років XX ст. — Б. О. Рибакова «Ремесло Древньої Русі», В. Й. Довженка «Землеробство Древньої Русі», М. К. Каргера «Древній Київ», в численних публікаціях результатів археологічних досліджень давньоруських поселень, городищ, могильників.
За останні десятиріччя джерелознавча база з історії Київської Русі значно поповнилася. Розкопки Києва в 60—80-х роках XX ст. не тільки подвоїли кількість археологічних знахідок, а й виявили принципово нові речові
