Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Крим. Скалистинський могильник. Глечик-ойнохоя. IX ст.

У складі багатоетнічної черняхівської культури присутність дако-фракійців, за археологічними матеріалами, чітко виявляється тільки у румунському Подунав’ї і меншою мірою в Молдові. Зате у формуванні старожитностей культури карпатських курганів вирішальну роль відігравало гето-дакійське населення, пізніше асимільоване слов’янами[392].

Значна частина земель, населених фракійськими народами, була підкорена Римською імперією. Найменший час перебувала під окупацією Дакія (106—271 рр. н. е.). Наслідком римського панування для місцевого населення була втрата рідної мови, місце якої заступив діалект провінційної латини. З нього згодом розвинулися східнороманські мови.

У ранньому середньовіччі у зв’язку з експансією слов’ян на Балкани починається новий етап слов’яно-східнороманських відносин, головним змістом якого були процеси взаємної асиміляції. У VI—VII ст. з України в Молдову та на схід Румунії просуваються слов’янські племена, що залишили пам’ятки празької культури. В своєму русі далі на південний захід вони розлилися по всьому Балканському півострову, подекуди створюючи культури змішаного типу. Так, у Придунайській низині у цей час з’являються пам’ятки типу Іпотешті-Кіндешті-Чурел, де, крім виразних празьких рис, у кераміці простежуються сліди гето-дакійської традиції та чітко видно вплив візантійського ремесла. У VIII—IX ст. у загальнослов’янській матеріальній культурі вирізняються риси, що виокремлювали східнослов’янську культуру із західної та південної. Східнослов’янські поселення типу Луки-Райковецької (в Румунії — тип Хлінча І) у цей період займали суцільну територію від Дніпра до румунських Східних Карпат, а по течії Нижнього Дунаю просувалися на територію Болгарії. У X ст. в ході експансії Першого Болгарського царства східнослов’янські поселення були витіснені з Подунав’я і поглинуті змішаним населенням балкано-дунайської культури[393].

Сліди давніх контактів слов’ян з фракійськими та східнороманськими народами збереглися, з одного боку, в румунській мові та топоніміці, а з іншого — у карпатських діалектах української мови та в етнографії.

До найдавніших германо-слов’янських зв’язків у Східній Європі можна віднести контакти між племенами ясторфської та зарубинецької культур. На території Лівобережного Полісся останнім часом віднайдено низку пам’яток «типу Харівки», що датуються III—ІІ ст. до н. е.[394]. На поселеннях знайдено своєрідну кераміку, з району сіл Ліски та Першотравневе (Менський район Чернігівської обл.) походить декілька короноподібних бронзових гривен, що знаходять аналогії серед ясторфських старожитностей Південної Прибалтики та у поєнешті-лукашівській культурі Прикарпаття. Германські племена, на думку дослідників, входили в число людності неоднорідної за складом пшеворської культури (територія сучасної Польщі). На активну інфільтрацію пшеворських традицій у зарубинецький масив вказують деякі форми кераміки, прийоми орнаментації, ряд особливостей поховального обряду, що фіксуються аж до Дніпровського Лівобережжя.

Проникнення пшеворських елементів у Східну Європу посилюється у ранньоримський час, коли на заході України та в суміжних районах Польщі формується група пам’яток на пшеворсько-зарубинецькій основі за участю липицьких та інших елементів. Ці пам’ятки (волино-подільська група або зубрицька культура) помітно відрізняються від пшеворської культури Великопольщі, насиченої германськими рисами[395]. Переважання слов’янських елементів у групі населення, представленій цими пам’ятками, стає більш помітним у пізньоримський час, коли вона стає складовою частиною багатоетнічної черняхівської культурної спільноти.

Наприкінці II — на початку III ст. н. е. слов’яно-германські відносини набирають нового змісту. З пониззя Вісли починають свій рух на південь племена вельбарської культури. Дослідники ототожнюють їх з готами. Історія цього північногерманського народу відома досить добре значною мірою завдяки твору, який склав у VI ст. історик готів Иордан[396]. На цій основі,, а також з урахуванням свідчень інших римсько-візантійських авторів та даних археології в новий час створено кілька ґрунтовних праць[397].

Відомо, що, вийшовши з Південної Прибалтики під проводом королівського роду Амалів, готські угруповання зайняли землі північніше Чорного моря та в Приазов’ї, а згодом розселилися у Нижньому Подунав’ї поблизу кордонів Римської імперії. В цей час сталося розмежування єдиного народу на дві великі племінні групи — остроготів (грейтунги), що мешкали на схід від Дністра, та візіготів (тервінги), які контролювали землі між Нижнім Дністром і Дунаєм. Наприкінці IV—V ст. під тиском гунської експансії зі сходу готи вимушені були переселитися на Середній Дунай, а звідси потрапили у Північну Італію, Аквітанію та Іспанію.

Присутність готів у Причорномор’ї відображена давніми письменниками в зв’язку з «готськими», або «скіфськими» війнами проти Риму у 30—60-х рр. III ст. Разом з ними згадуються й інші племена германського походження — гепіди, тайфали, герули. Цим пояснюється поява вельбарської культури в Україні не в чистому вигляді, а насиченої елементами сусідніх культур, особливо пшеворськими.

Носії вельбарської культури активно втрутилися в процеси культурної інтеграції, що супроводжували формування черняхівської культури. Найбільш компактний вельбарський масив, що значною мірою зберіг культурні риси, притаманні старожитностям Нижнього Повіслення та Помор’я, існував на Волині та в Південному Побужжі. Більша частина цих племен, просуваючись протягом III—IV ст. на південь та схід, набула черняхівських рис. Такі черняхівські пам’ятки з вельбарськими елементами, мешканцями яких можна вважати германців, поширені практично на всій території цієї культури від Подунав’я до Дніпровського Лівобережжя[398]. Групи готів, що досягли Приазов’я та Криму, значною мірою втратили свої етнографічні особливості, і їхні сліди не завжди можна вирізнити зі старожитностей місцевого пізньоантичного населення[399].

На пам’ятках черняхівської культури германський елемент найбільш чітко представлений специфічними формами ліпної кераміки («ельбські горщики» з навмисне ошершавленою поверхнею, миски з «вушком»). Чужоземним для народів Східної Європи є такий поширений у черняхівській культурі тип посуду, як тривуха ваза. На деяких поселеннях трапляються довгі двокамерні глинобитні житла, подібні до характерних для території північної Германії та Данії (Stallhaus). У пізньоримський час в Україні з’являються центральноєвропейські типи металевих прикрас, зброї та інших ремісничих виробів. Враховуючи значний розвиток торгівлі та надплемінний характер ремесла, такі речі не можна пов’язувати з якимось певним етносом. Але загальний напрям зв’язків вони вказують.

Рис. 25. Ліпна чорнолощена ваза з могильника черняхівської культури Городок.

В Україні та прилеглих землях відомі знахідки пам’яток рунічної писемності: написи та окремі знаки на уламках посуду з Лепесівки (Волинь), наконечник списа з Сушично (Білоруське Полісся), пряслице з Лецькань (Румунська Молдова). В Румунії біля с. Петроаса було знайдено захований у V ст. великий скарб. Він належав, як вважають, королям остроготів, які в цей час під тиском гунів відступали з України на захід. Серед дорогоцінного посуду та прикрас була золота гривна з рунічним написом: «Це священна спадщина готів»[400]. В середині IV ст. нижньодунайські візіготи почали приймати християнство в аріанській формі. Єпископ Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Деякі дослідники вважають, що християнство поширилося й на територію України[401].

Період найбільшого