Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Сталося це, як розповідають місцеві жителі, ще в ті добрі, старі часи, коли пророк Магомет був правовірним, настановляючи їх на шлях істини й добра.

Мешкали в одній саклі в Кабарді брат та сестра. Брат жвавий і веселий, а сестра сумна, замислена.

І задумав брат, закохавшись у красуню з сусіднього аула, одружитися. Забрав дівчину звідти й привіз додому.

Сестра зустріла її привітно, лагідно, й почали вони жити усі разом, та не зійшлись характерами.

Незабаром зненавиділа красуня сестру свого чоловіка, цілими днями проливала сльози й, нарешті, оголосила чоловікові, що разом з нею не може й на світі жити.

— Убий мене, благаю,— додала вона.

Брат всіляко намагався владнати справу, переконуючи дружину, що сестра — мила, гарна людина, вона щиро любить її, та де там.

Красуня наполягала;

— Убий мене або її. Ненавиджу, поки вона живе, дихати не можу...

Любив брат сестру, але кохання переважило.

Мучився він, мучився, думав, думав і, нарешті, розбудив однієї ночі сестру, повів на лісову галявину і вбив.

Впала зі стогоном нещасна, обливаючи землю кров'ю, не сказавши й слова.

Тут лише зрозумів брат, що він зробив.

Душу його охопив жах, з криком він кинувся в ліс, заметався, немов шаленець.

Бігав, бігав і, врешті, знеможений, упав долілиць на землю.

Довго так лежав, не усвідомлюючи, день чи ніч навколо, коли раптом постав перед ним святий старець.

Побачивши святу людину, вбивця висповідайся у своєму страшному гріхові і, припадаючи до ніг старого, благав допомогти звільнити душу від тяжких страждань.

Старець подумав і сказав:

— Гріх твій великий, муки нестерпні, одне, що може спокутувати їх — це вогняне страждання. Іди і зроби так, як наказую тобі.

І той зрозумів, і поспішив виконати наказ.

Нагріб сухого лисгя, моху, сучків, назбирав уламків дерева, розклав багаття, зійшов на вогонь і згорів у ньому дотла. Зостались лише обгорілі кістки...

Минула осінь, зима, настала тепла пора, і коли вся земля вкрилась яскравим килимом зелені й квітів, на місці вогнища виросло довге конопляне стебло з простертим до неба листям, а на лісовій галявині, на землі, зрошеній кров'ю сестри,— великий гарний мак.

Відтоді місцевою мовою мак носить назву «кизлан кан» — «кров дівчини», а коноплі «джа шлага кан» — «кров юнака».

«Чи правда, чи ні ця легенда,— кажуть кабардинці,— звичайно, одному лиш Богові відомо, але, скоріш за все, що правда!..»

Квітка імператора Вільгельма І й емблема німецького володарювання — волошка

Якщо мак прикрашає хлібні ниви нашого півдня, то їхня окраса на півночі — волошка. Чарівна, синя, як небо півдня, квіточка ця — необхідна приналежність і вірна супутниця житнього поля, і майже ніколи й ніде в іншому місці в дикому вигляді не зустрічається. А якщо б і стрілась, то це могло б засвідчити одне — тут колись було хлібне поле або дорога, що вела до нього.

Такий постійний зв'язок волошки з житом пояснюється тим, що волошка — рослина не туземна, а занесена до нас разом із житом, батьківщиною якого вважається прилегла до південної Росії західна частина Азії.

Внаслідок цього волошка, як і жито, не була відома ні давнім єгиптянам, ні давнім грекам, особливо ж у перші періоди існування Греції.

Її з’яву S Європі, очевидно, слід віднести до часів Плінія Старшого, котрий жив з 37 по 79 рік після народження Христа, коли жито у давньому Римі вважали ще за такий злак, котрим можна харчуватися лише у випадку крайнього голоду. Пдіній, ведучи мову про волошку як кв'тку для вінків, повідомляє, що за часів Олександра Великого її в Греції не знали.

З інших джерел, волошка потрапила до Європи ще пізніше, під час хрестових походів, коли до нас була занесена й інша, що вічно супроводжує жито, рослина — кукіль. Але дві давньоримські легенди спростовують останню думку, чітко засвідчуючи: давні римляни прекрасно знали цю квітку.

Одна з них повідомляє, що. свою назву (Cyanus) Ціанус (наукова

її назва Centaursa cyanus) вона одержала на честь прекрасного юнака, котрий так був захоплений її красою, що весь час присвячував лише плетінню із неї вінків та гірлянд. Юнак цей ніколи не йшов з поля, якщо на ньому залишалася бодай одна з його улюблених волошок, й носив завжди одяг однакового з нею — синього кольору, котрий його так зачаровував. Флора була улюбленою богинею юнака, а з усіх дарів богині наша квітка — подобалась найбільше. Згодом його знайшли мертвим на хлібному полі, в оточенні волошок. Тоді богиня Флора за таку постійність та любов і на ознаку особливої прихильності до нього перетворила його тіло на волошку, і з того часу її назва — Ціанус.

Інша римська легенда так пояснює постійне перебування волошки на хлібному полі.

Коли Церера — богиня жнив та землеробства, обходячи одного разу свої ниви, раділа, що вдячне людство складає їй подяку за велику щедрість, раптом із гущавини колосся пролунав жалібний голос волошки: «О, Цереро, навіщо ти визначила нам рости серед твоїх хлібних злаків, котрі вкривають розкішними колосками цілу країну? Син землі розраховує лише на вигоду, що матиме від врожаю, а нас і поглядом не вшанує! То дай же нам таку ж, увінчану важким колосом верхівку або дозволь рости де-небудь окремо, щоб ми могли позбутися людської зневаги».

На що богиня відповіла своїм квіточкам: «О ні, дорогі мої діти, не для того я помістила вас серед шумливого хлібного поля, аби приносили людству яку-небудь користь; ні, ваше призначення значно вище, ніж те, що могла б очікувати від вас людина; ви повинні бути пастирями серед великого народу — колосся. Ось тому вам і не треба, подібно до них, хвилюватися й хилитись обважнілою головою до землі, а навпаки, ваша місія — вільно й весело квітнути й дивитися, мов чистий образ тихої радості й міцної віри, вгору, у вічно синє небо — місцеперебування божества.

З тієї ж причини дано вам лазуровий, кольору небесної тверді, пастирський одяг, щоб відрізнити вас, як служителів неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а богам — вірність.

Майте лиш терпіння, настане день жнив, коли всі ці колоски впадуть під рукою жниць та женців, і тоді ви, що здаєтесь тепер і покинутими, й самотніми, звернете на себе загальну увагу. Жниці шукатимуть вас і, сплівши собі вінки, прикрасять ними голови або, склавши із вас букетики, пришпилять їх до грудей».

Такі слова