Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Рис. 23. Срібні та бронзові прикраси, ливарна форма з городища Зимне.
Глава 2
Слов’янське язичництво
Основні риси слов’янської міфології відомі головним чином з відносно пізніх джерел. Саме IX—X ст. датують різноманітні святилища та жертовники, відкриті археологами у Києві, під Новгородом, відомий Збруцький ідол та його дерев’яні аналоги, поховальні споруди типу кургану Чорна Могила у Чернігові. Чимало цінних свідчень про дохристиянські звичаї слов’ян містять також літописи — від повного переліку язичницького пантеону із зазначенням функцій того чи іншого божества до особливостей поховальної обрядності. Більше того, навіть після офіційного хрещення Русі багато язичницьких звичаїв тривалий час зберігалося не тільки в гущі народу, але й у військово-феодальному середовищі. У XI—XII ст. часто спалахували повстання під гаслом повернення старої віри. Можна припустити, що посилення феодального утиску у свідомості народу поєднувалося з прийняттям християнства, з відступництвом від ідеалів предків. На цьому тлі виникла «язичницька реакція», найяскравішими підтвердженнями якої є городища-святилища X—ХІІІ ст. у місцевості Медобори на р. Збруч. Важливо зазначити, що ритуальні споруди одного із святилищ, на якому серед інших магічних обрядів здійснювалися й людські жертвопринесення, найбільш активно функціонували у другій половині XII — першій половині XIII ст., тобто приблизно через 200 років після хрещення Русі[366].
До кінця І тис. н. е. відносять також свідчення про язичництво балтійських слов’ян. Одне з найбільших та найвідоміших у слов’янському світі святилищ Аркона на о. Рюген біля південного узбережжя Балтики. Цей храм був присвячений Святовиту. Тут, як і в храмі Триглава у Штеттині, за оракула був священний кінь.
Значно менше відомостей про витоки слов’янської релігії кінця І тис. н. е. На жаль, цей період скупо відбитий у писемних джерелах. Тому тут необхідно навести повідомлення одного з перших інформаторів про життя ранньоісторичних слов’ян (склавинів та антів) Прокопія Кесарійського: «Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди. Долі своєї вони не знають і взагалі не визнають, що вона щодо людей має будь-яку силу... Вони вклоняються рікам та німфам, іншим божествам, приносять всім їм жертви та з допомогою цих жертв здійснюють і ворожіння»[367].
Навряд чи це повідомлення бездоганно відбиває сутність вірувань усієї маси слов’ян. Найімовірніше, такі судження висловлювали візантійцям представники антської знаті та воїни. Вчені вважають, що у цей період головними богами пантеону були верховні небесні боги Сварог та Стрибог, боги піднебесного простору — Даждьбог, Перун та ін., хтонічні (підземні) божества — Род, Велес, Мокош. Напевно, з дуже віддалених часів у міфології слов’ян та балтів збереглися божества з однаковими функціями: Перун та Перкунас, Велес та Вялніс. Втім, появу Хорса та Симаргла, божеств індо-іранського походження, у пантеоні східних слов’ян пояснити поки що важко.
Доцільно також навести повідомлення одного з авторів XII ст., який називає основні етапи розвитку язичництва. Спочатку слов’яни «клали треби упирям та берегиням», тобто приносили жертви злим та добрим духам. Як відомо з етнографії, проти упирів-вовкулаків чинили різні замовляння, щоб захиститися від них носили амулети-обереги. Народне мистецтво зберегло багато символів добра та родючості: зображення їх на одязі, посуді мало, на думку пращурів, відганяти «нечисту силу». Пізніше слов’яни «почали трапезу ставіті Роду та рожаніцам». Культ Роду та рожаниць, божеств родючості, був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями — сонцем, дощем, водою. Згодом слов’яни стали молитися головним чином Перуну, зберігаючи віру в інших богів. Отже, культ Перуна — бога громовиці, війни та зброї — склався досить пізно і пов’язаний із розвитком дружинного, військового стану суспільства[368].
Разом з тим залишається недостатньо з’ясованим питання, чи мали давні слов’яни до останніх століть І тис. н. е. спеціальні святилища для жертвоприношень, чи обряди творилися у священних гаях та інших сакральних місцях, як це було у найближчих сусідів та родичів слов’ян — балтів та германців. Автор «Повісті минулих літ» повідомляє про існування у східних слов’ян культу священних гаїв, озер та криниць. Можливо, великі ритуальні споруди виникли наприкінці І тис. н. е. як наслідок значних змін в ідеології, зумовлених розвитком ранньокласових відносин.
Які ж археологічні джерела можна залучити для реконструкції духовного життя? Це, передусім, залишки святилищ та інших культових споруд, поховальні пам’ятки, зображення на предметах, амулети тощо. Місця ритуальних дій давніх слов’ян за їх соціальною значимістю можна поділити на дві групи. Першу складають сакральні місця, невеликі за розмірами — общинні святилища. Вони розміщувалися у центрі або на краю селища і є типовими для всього І тис. н. е. Деякі з них були оформлені, як звичайне житло, всередині якого містилися ритуальні речі (ідол, священні посудини) та вогнище-жертовник. Таку споруду було досліджено на поселенні Загаї зубрицької культури. Споруда датується другою половиною І—II ст. н. е. Недалеко від вогнища тут знайдено невеликого кам’яного ідола, глиняну статуетку, що зображала жінку, дві нижні людські щелепи[369]. Серед великих святилищ найбільш відомі місця відкритого типу, що займали ділянки на селищах або поблизу них. Їх головним атрибутом був ритуальний майданчик з одним або кількома ідолами, жертовними ямами, будівлями, вогнищами. Такі споруди відносять переважно до черняхівської культури III—IV ст. н. е. Вони знаходяться у Середньому Подністров’ї (Ставчани, Іванківці, Бакота). Культовим центром Ставчанського святилища був кам’яний ідол у вигляді чоловіка з бородою, у конічній шапці, з рогом у руках. Ззаду було вибите зображення коня. За три метри від ідола стояла трикутна кам’яна стела з солярними знаками. З чотирьох боків їх оточували залишки вогнищ. На святилищі в Іванківцях знайдено три кам’яні ідоли. З них найцікавішим є трилиций ідол у вигляді чотиригранного стовпа заввишки 3 м. Біля ідолів збереглися сліди вогнищ та ритуальних ям, а також залишки сталеробного виробництва, про що згадувалося вище. На капищі у Бакоті знайдено частину ідола, а також жертовні ями з кістками тварин та уламками кераміки. Недалеко від ідола у заглибленні виявлено два людські черепи[370].
Ці святилища
