Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький
Цією квіткою був наш гіацинт. Жерці Аполлона Дельфійського святобливо перенесли його в сад храму знаменитого оракула, і відтоді пам'ять про дочасно загиблого юнака спартанці щорічно відзначали триденним святом, котре називалося «Гіацинтій».
Свята відбувалися в Аміклах, у Лікінії.
У перший день, призначений для оплакування Гіацинта, заборонялося прикрашати голову вінками із цих квітів, їсти хліб та співати гімни на честь сонця.
Наступні два дні присвячувалися різноманітним іграм, причому навіть рабам давали деяке послаблення, а жертовний вівтар Аполлона заповнювався щедрими дарами.
З тієї ж причини, очевидно, ми нерідко зустрічаємо зображення як Аполлона, так і муз, прикрашених цією квіткою.
Це одна з грецьких легенд про походження гіацинта. Але є й ще одна, яка пов'язує назву з ім'ям знаменитого героя троянської війни — Аякса.
Благородний син царя Теламона, володаря острова Саламіна поблизу Аттіки, був, як відомо, одним із найхоробріших й найви-датніших героїв Троянської війни услід за Ахіллом. Він поранив Гек-тора каменем, кинутим із пращі, й поклав своєю могутньою рукою чимало ворогів побіля троянських кораблів та укріплень. І ось, коли після смерті Ахілла він вступив у суперечку з Одіссеєм про володіння зброєю Ахілла, то її, зброю, присудили Одіссею. Таке несправедливе рішення важко образило Аякса, і він з горя проткнув себе мечем. І ось із крові цього героя й виріс гіацинт, у формі квітки якого, як стверджує легенда, можна розрізнити дві перших літери імені Аякса—Аі, котрі, водночас, були у греків і вигуком, що означав горе і жах.
І взагалі — ця квітка для греків була, очевидно, квіткою горя, смутку та смерті, й сама легенда про смерть Гіацинта — лиш відгомін народних вірувань, і деяким доказом цьому твердженню може слугувати, наприклад, вердикт дельфійського оракула, котрий на запитання, що діяти проти голоду й чуми в Афінах, наказав принести у жертву на гробниці циклопа Гереста п'ять дочок прибульця Гіацинта.
З іншого боку, є також свідчення, що гіацинт був і квіткою радості, оскільки, наприклад, молоді грекині прикрашали нею волосся у день весілля своїх подруг.
Ведучи родовід з Малої Азії, гіацинт користувався любов'ю і жителів Сходу, особливо персів, де знаменитий поет Фірдоусі, ні-ні та й порівнює волосся перських красунь із своєрідним вигином квітки гіацинта, і в одній зі своїх поезій, наприклад, стверджує:
«Вуст аромат п'янкий, мов легкий повів,
А гіацинтове волосся — скіфський мускус...»
Точно такі ж порівняння робить інший відомий перський поет Гафіз; а про жінок острова Хіос навіть склали приказку, що свої кучері вони закручують так, немов гіацинт свої суцвіття.
Із Малої Азії гіацинт проник до Європи, і, перш за все, до Туреччини. Коли і як — невідомо, але в Константинополі він з'явився раніше, ніж деінде в Європі, й незабаром так припав до душі дружинам заможних турків, що став приналежністю всіх садів у гаремах.
Старовинна англійська мандрівниця Далауей (Dallaway), котра відвідала Константинополь на початку XVII століття, розповідає, що сераль султана мав особливий чудесний сад, у якому, крім гіацинта, не повинно було бути жодної іншої квітки. Гіацинт ріс на довгастих, обкладених витонченою голландською черепицею, клумбах, і своїм чарівним забарвленням, дивовижним запахом захоплював кожного відвідувача. На утримання цих садів витрачалися великі кошти, і в пору цвітіння гіацинтів султан перебував тут протягом усього свого вільного часу, милуючись красою квітів, упиваючись їхнім запахом.
Окрім звичайних, так званих голландських, гіацинтів, у тих садах розводили також і його близького родича — гроноподібний гіацинт (н. muskari), що по-турецьки зветься «муші-румі», східною мовою квітів, коли його дарують, це означає: «Ти одержиш усе, що тільки я зможу тобі дати».
До Західної Європи гіацинт потрапив лише у другій половині XYII століття й перш за все — до Відня, котрий на той час мав тісні стосунки зі Сходом. Але тут його вирощували лиш найзавзятіші садівники. Загальним набутком він став лише тоді, коли потрапив до Голландії, в Гаарлем.
Сюди його занесло, як розповідають, випадково — на розбитому бурею поблизу голландських берегів генуезькому судні.
Воно везло кудись різноманітні товари, а разом із ними й гіацинтові цибулини. Ящики, у яких вони містились, викинуло на берег й розбило об скелі хвилями, а цибулини гіацинта розсипались по березі.
Тут, на сприятливому грунті, гіацинт пустив коріння й розцвів. Спостережливі, а водночас і пристрасні поціновувачі квітів голландці одразу ж звернули на них увагу й перенесли на свої городи.
З того часу шляхом схрещування, дбайливого догляду вони одержали ті дивовижні сорти, що стали предметом витонченого естетичного задоволення і джерелом величезного прибутку протягом століть.
Це відбулось у 1734 році, тобто майже через сто років після появи тюльпана, і якраз у такий час, коли лихоманка «тюльпоманії» почала потроху холонути, й відчувалась потреба в іншій квітці, здатній відвернути увагу від згубної біржової пристрасті й замінити собою тюльпан. Такою квіткою став гіацинт.
Витончений за формою, гарний забарвленням, такий, що перевершував тюльпан чудовим запахом, гіацинт незабаром став улюбленцем усіх голландців, і на його вирощування, виведення нових сортів почали витрачати не менше грошей, аніж на тюльпан. Особливо ж захоплення новою квіткою поширилось, коли випадково вдалося вивести махровий гіацинт.
Одержанню подібного різновиду, як розповідають, шанувальники зобов'язані нападові подагри в гаарлемського садівника Петра Фе-рельма. Ферельм мав звичку нещадно зривати з квітів кожний бутон, котрий, на його думку, неправильно розвивався. Така ж доля, безумовно, спостигла б і цей, не надто гарний, що з’явився на одному з особливо цінних різновидів гіацинта. Та, на щастя, як уже згадувалось, Ферельм у цей час захворів й змушений був понад тиждень пролежати в постелі, тож, ясна річ, не навідувався до свого саду. А тим часом бутон розквітнув і, на превеликий подив самого Ферельма та всіх голландських садівників, виявився небаченим махровим гіацинтом.
Такого випадку було досить, аби розбурхати притихлі було пристрасті. Поглянути на це диво з'їжджалися з усіх кінців Голландії, прибували садоводи навіть із сусідніх країн; усім хотілося переконатись в існуванні такого рідкісного різновиду і, якщо можливо, то й придбати.
Цей сорт Ферельм охрестив «Марією», та, на превеликий жаль, як цей, так і два інших екземпляри махрового гіацинта загинули, зберігся лише четвертий,
