Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Отже, слов’яни протягом І тис. використовували для землеробства різні ландшафтно-екологічні ніші з ґрунтами неоднакової родючості (від деградованих чорноземів до піщаних ділянок). Ця варіантність в освоєнні земельних угідь сприяла подоланню залежності слов’янських племен від екологічних криз. Підтвердженням цьому може бути порівняння землекористування у населення другої чверті І тис. на прикладі пам’яток київської та черняхівської культур Середнього Подніпров’я. Якщо київським пам’яткам притаманна різноманітність природно-екологічних умов з тенденцією найбільшого тяжіння до надзаплавних терас з різними за складом ґрунтами, то для населення черняхівської культури характерна певна екологічна ніша, пов’язана здебільшого з наявністю рівнинних чорноземів[243]. Обробка ж чорноземів на мисових плато стала посильною головній масі східних слов’ян лише в переддержавний період — у VIII—X ст.[244]. Використання різноманітних ґрунтів зумовило появу різних систем обробки ланів і підготовку їх до посіву. Безперечно, на той час землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Ділянки використовувалися до повного виснаження[245], а потім їх залишали (короткочасний або тривалий переліг). Це підтверджують відбитки зернівок специфічних бур’янів на кераміці, зокрема волошки лучної, з часів зарубинецької культури (поселення Лютіж, Пирогівське городище тощо). Значного поширення набула підсіка як засіб розчищення земель під посіви і як окрема система землеробства. На це вказує питома вага ячменю в посівах протягом І тис., який потребує добрих, незасмічених ґрунтів і дає найбільші врожаї на згарищах[246]. Практика використання сільськогосподарських угідь до повного їх виснаження призводила до необхідності періодично змінювати населенню постійні місця проживання і таким чином поступово освоювати нові території (так звана землеробська колонізація). Екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було досить продуктивним і давало змогу з мінімальною витратою сил отримувати відносно великі врожаї[247].
На рубежі н. е. і в перші століття І тис. основні сільськогосподарські культури були яровими (пшениця-двозернянка, плівчастий ячмінь, просо), що також підтверджується складом бур’янів. Переважають супутники саме ярових посівів (спориш, гірчак в’юнковий, лобода біла, кукіль, осот). Але у другій чверті І тис. населення Лісостепу, можливо, вже використовувало системи землеробства з чергуванням ярових і озимих культур. На це вказують зернівки супутників озимих у матеріалах черняхівської культури (в’юнок польовий, волошка синя, стоколос житній та польовий у сполученні з голозерними пшеницями і житом, посіви яких набувають у цей час подальшого поширення у черняхівських племен). Мабуть, у посівах озиме жито чергувалося з яровою пшеницею, просом чи ячменем. І все ж протягом майже всього І тис. головною системою землеробства залишалися перелогова (коротко- чи довготривала) у Лісостепу і підсічна у Поліссі. Лише наприкінці VIII ст. стають помітними якісні зміни у землеробстві — перехід до інтенсивного землекористування, який спричинився поліпшенням кліматичних умов у Європі та збільшенням народонаселення. Це, у свою чергу, призвело до нестачі сільськогосподарських угідь і було поштовхом до пошуків досконалих агротехнічних прийомів. Протягом VIII—X ст. частіше використовуються родючі важкі чорноземи на плато. Термін перебування ділянок під перелогом зменшується. Зрештою, слов’янські племена починають застосовувати двопільну систему рільництва. Це підтверджує використання голозерної пшениці та жита у пам’ятках роменської, боршевської та Луки-Райковецької культур, а також знахідки своєрідних бур’янів озимих культур. Але, незважаючи на наявність більш інтенсивних систем землеробства наприкінці І тис., переліг і підсіка не зникають остаточно.
Протягом І тис. відбулися значні зрушення в удосконаленні землеробських знарядь праці. На рубежі н. е. орними знаряддями, мабуть, були дерев’яні рала схожі на знайдені у торфовищах поблизу с. Токарі Сумської області та с. Жабичи (Полісся) Чернігівської області. Орні знаряддя цього типу відповідали знаряддям збирання врожаю, останні представлені залізними слабковигнутими асиметричними серпами латенського типу, довжина леза яких — від 10 до 24 см. Більше 30 таких серпів знайдено на пам’ятках зарубинецької культури. Такими серпами користувались і племена, що займали у перші століття н. е. Волинь і Середнє Подністров’я. Доповненням до них у Поліссі були серпоподібні ножі, довжина леза яких не перевищувала 12—16 см, відомі й залізні коси.
Для подрібнення зерна на рубежі і в перші століття н. е. застосовувались одноручні сферичні й дворучні плоскі кам’яні зернотерки і кам’яні ступи. Ротаційні жорна лише починають з’являтися у І—II ст. на Середньому Дніпрі (поселення Бабина Гора), на Середньому Дністрі (Пасіки Зубрецькі). У племен, що жили ближче до кельтів, сильніше помітні впливи латенської культури на землеробських знаряддях. Так, серед пам’яток перших століть у Закарпатті знайдено скарби й окремі знаряддя праці кельтського типу: наральники, серпи, коси, зернотерки, жорна. Такі ж знахідки зафіксовано на території поєнешті-лукашівської культури в Пруто-Дністровському межиріччі (біля Круглика, Лукашівки, Лозни, Негри, Оничени).
Деякі зрушення в агротехніці по всій слов’янській ойкумені спостерігаються у другій чверті І тис. Найпомітніші вони у племен-носіїв черняхівської культури. Ці племена користувалися досягненнями провінційно-римської культури більшою мірою, ніж поліські слов’янські племена. Тому серед їхніх пам’яток дещо ширший набір сільськогосподарських знарядь праці — залізні наральники й подекуди чересла, мотики, серпи, оковки лопат, коси. Для переробки зерна застосовувались ручні млини з ротаційними жорнами та ножні ступи. Показовою є знахідка у могильнику Чернелів-Руський — 9 серпів і 4 коси. Великий центр виробництва жорен з вулканічного туфу зафіксовано в Південному Побужжі. Племена черняхівської культури користувались плужним ралом із залізною кінцівкою. Рівень розвитку, близький до черняхівської культури, мали ті етнічні утворення з території сучасної України, які також були під впливом римських провінцій. Це стосується населення Прикарпаття, де серед пам’яток культури карпатських курганів знайдено залізний наральник, мотики, серпи, жорна з пісковику і кварциту. Агрокультура античних міст Північного Причорномор’я помітно впливала на рівень сільськогосподарських знарядь пізньоскіфського населення Нижнього Подніпров’я, де вже з IV—III ст. до н. е. з’являються чотирикутні жорна елліністичного, а з рубежу н.
