Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Окремі польські дослідники заперечують існування на території Західного Побужжя дулібського союзу східнослов’янських племен[212]. Так, Р. Якимович пише, що плем’я дулібів потрібно викреслити з історії Волині, а можливо, і взагалі з історії східних слов’ян[213]. Його підтримали С. Кучинський, Й. Скжипек та Ф. Персовський, які намагаються заперечити історичні джерела, що стосуються племені дулібів і його пізніших назв — бужан, волинян і лучан, вважаючи, що жодного союзу східних слов’ян під керівництвом дулібів над Західним Бугом не було[214]. Оцінюючи згадану концепцію, не можна не відзначити її тенденційності, яка проявляється в підході авторів до оцінки тих історичних джерел, що стосуються східнослов’янських племен, зокрема їх південно-західної групи — дулібів-бужан-волинян, і некритичній інтерпретації відомостей про плем’я лендзян[215]. С. Кучинський висунув ряд припущень, далеких від наявних історичних фактів, згідно з якими слов’янські племена, що жили над Західним Бугом і які він називає надуманим терміном бужанські, до X ст. входили до «спільноти» лендзянських племен. Ця «спільнота» включає в себе, на його думку, і «племена, що жили над Верхньою і Середньою Віслою», та інші, і становить східну частину пізнішої держави П’ястів[216]. Таким чином, С. Кучинський намагається підмінити дулібський союз племен спільнотою лендзян.
Плем’я лендзян уперше згадується лише в IX ст. Географом Баварським під назвою Lendizi[217], а в X ст. Константан Багрянородний згадує плем’я Lenzanenoi[218]. Фрагментарність цих повідомлень та їх віддаленість значним проміжком часу не дають змоги встановити, чи йдеться про одне й те саме плем’я, чи про різні. В більш ранніх джерелах це плем’я не згадується, отже відсутні будь-які дані, які б пов’язували його з подіями, що відбулися раніше, ніж IX—X ст. Немає виразних даних про те, на якій території це плем’я жило і до яких груп слов’ян, західних чи східних, воно належало. Брак писемних відомостей щодо цього племені спричинився до багатьох гіпотез, часто суперечливих. Навіть польські вчені висунули чимало протилежних думок про територію цього племені і його місце серед інших слов’янських племен.
Так, К. Тименецький включає лендзян до племені полян, що жило на території Великопольщі, і вважає їх одним із творців племінної держави над Вартою[219]. Г. Ловмянський дотримується думки, що лендзяни жили на Сандомирській землі і платили данину Київській державі[220], а Й. Відаєвич вважає, що це одне з руських племен[221]. Чеський славіст Л. Нідерле ототожнює плем’я Lenzanenoi Константина Багрянородного з лучанами[222]. На користь західної належності лендзян вказує ототожнення цієї назви з ляхами наприкінці X—XI ст.[223].
Таким чином, питання, хто такі були Lendizi Географа Баварського і Lenzanenoi Константина Багрянородного і яку займали територію, не з’ясоване. Ці джерела занадто фрагментарні, щоб на їх основі можна було висунути якусь більш-менш ймовірну гіпотезу, і вже ні в якому разі не суперечать прямим відомостям літопису про дулібів — попередників бужан і волинян, які жили на Західному Бузі, що підтверджується й рядом інших історичних джерел та лінгвістичними даними. Тепер межі дулібської території уточнюють археологічні пам’ятки VI—VII ст. М. Парчевський, аналізуючи пам’ятки празької культури Південно-Східної Польщі, виокремлює декілька скупчень, одне з яких — ясельсько-сяноцьке, на його думку, ближче до східних, ніж до західних груп пам’яток[224].
Відкриття на Верхньому Дністрі празьких поселень V ст., а в Південно-Східному регіоні Польщі не раніше VI—VII ст. — беззаперечно свідчать про напрямки розселення склавинів-дулібів на захід, а не в протилежний бік. Крім того, в останні десятиліття на території Середньої і Північної Польщі відкрито численні поселення своєрідної дзєдзіцької групи VI—VII ст., яка доходить до Середньої Вісли і представляє племена західної частини слов’ян-венедів. На нашу думку, більш перспективно шукати предків лендзян і віслян у цьому культурному ареалі, ніж у середовищі склавинів-дулібів або хорватів. Дулібське племінне об’єднання не було довготривалим. Воно розпалося на окремі племена, так і не досягнувши своєї державної завершеності.
На схід від дулібів-волинян, на території Східної Волині мешкало плем’я древлян. Літопис засвідчує: «Зане седоша в лесех». У 945 р. вони вбили київського князя Ігоря, який прибув з невеликою дружиною збирати данину. Княгиня Ольга — дружина Ігоря — жорстоко помстилась за чоловіка, спаливши головне місто древлян — Іскоростень, вбивши майже всіх його мешканців. Древляни представлені курганними похованнями з трупоспаленнями, а з X ст. трупопокладеннями і поселеннями типу Луки-Райковецької. Це городище знаходилось саме на землі древлян.
На південний схід від древлян розміщувались землі полян. Літописець пише, що поляни «мужи мудри и смислені». Центр знаходився в Києві, який пізніше став столицею всієї Давньоруської держави — Київської Русі. Назву «поляни» літописець виводить від слова поле — «в поле седяху». Існує думка, що полянами були перші відомі за літописом київські князі — Кий, Щек і Хорив. На полянській землі — Київщині — у VI—VII ст. сходилися кордони трьох культурних груп пам’яток — празької, пеньківської та колочинської, а у VIII—X ст. — Луки-Райковецької та волинцевської. Звідси випливає, що Київ з самого початку виникнення був центром не одного, а кількох племінних угруповань східних слов’ян.
Південну околицю східнослов’янських земель займали племена уличів і тиверців, що жили по Дністру і «приседаху к Дунаеви». Перед переселенням уличів на Дністер вони мешкали на Дніпрі. З тиверцями археологи пов’язують пам’ятки типу Луки-Райковецької на правому березі Середнього Дністра та межиріччя Дністра і Пруту. В цьому регіоні досліджено велику кількість поселень і округлих городищ, характерних для землі тиверців.
Великий племінний союз становили хорвати, які проживали у Прикарпатті. Навіть найменування їх деякі дослідники пов’язують з Карпатами. У Північному Прикарпатті поселення хорватів займали Посяння і регіон Червенських градів. Можна припустити, що північна частина предків хорватів у VII ст. входила в дулібський союз племен, який, як це сказано вище, поширювався на згадані області. Це підтверджується археологічними матеріалами, які беззаперечно свідчать, що поселення і городища хорватів у VІІI—X ст.
характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької.
