Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Багато спеціальних досліджень, як історичних, так і лінгвістичних, присвячено питанню визначення території, яку займало плем’я дулібів. Ми не будемо зупинятися на історії цих досліджень, скажемо лише, що більшість провідних дослідників-славістів (О. О. Шахматов, Л. Нідерле, В. Й. Ключевський, М. С. Грушевський, Б. О. Рибаков, Г. Ловмянський, Б. Д. Греков, Е. Шімек, Г. Лябуда, В. В. Мавродін та ін.) за літописом пов’язують племена дулібів у першу чергу з територією Волині[194].
Визначити обсяг території, яку займали дуліби, важко. Проте зараз історичні відомості та дані топоніміки[195], що стосуються цього питання, доповнюються новими археологічними джерелами, що збільшує можливості досліджень. Зіставлення усіх цих даних і, зокрема, врахування досліджень археологічних пам’яток VI—VII ст. дає підстави говорити про єдність матеріальної культури населення, яке жило в межах території, що на півночі сягає Прип’яті, на заході займає басейн Західного Бугу і Сяну, на сході сягає Дніпра, на півдні заходить у басейн Верхнього Дністра. Це, зокрема, випливає із зіставлення карти топонімів, похідних від назв «дуліби», і карти археологічних пам’яток VI—VII ст. Щоправда, тут не можна не враховувати того, що топонімічні назви «дуліби» дещо виходять за межі дулібської території[196].
За М. П. Барсовим, який спирався на топонімічні дані, «дуліби займали верхні течії Південного і Західного Бугу, доходячи на північному сході до Прип’яті, де знаходяться село Дулбунів, на південь від Ровно, с. Дуліби — на південний схід від м. Острога, між Ганнополем і Гущею, та с. Дуліби — на р. Турії, поблизу Турійська в Ковельському повіті. Їх західні і південно-західні поселення могли заходити на територію між Віслою і Дністром. Ми бачимо там Дуліби на південний схід від Львова, між річками Зуброю і Липою, Дуліби — недалеко від р. Стрипи, на північ від Чорткова, Дупліски (Дубліски) — на південь від цього ж міста, Дуліби — на р. Стрий, трохи вище м. Стрия, та село Дулонбен (Дулубен) — на Віслоці Віслянському, на південний захід від м. Ясла»[197]. Останню назву Г. Ловмянський подає як село Дулабка[198]. У Г. Ловмянського не викликає сумніву дулібська генеза назви острова Дуліби, що знаходився на правому березі Прип’яті, на південь від Пінська. Він згаданий у документах Зігмунда І в 1523—1524 рр.[199]. Разом з тим зазначений автор вважає, що топонімічні назви «дуліби» могли виходити за межі дулібської території. Тому такі топоніми, як с. Дуліби на р. Дулібі, притоці Березени, Долобське озеро поблизу Києва, яке в літопису назване Дулібським[200], а також інші похідні назви від Дулібів, розташованих у північно-східній частині Київської Русі, далеко від основної дулібської території, він вважає утвореннями, які виникли у зв’язку з тим, що тут жили свого часу полонені дуліби. Можна погодитися, що згадані топоніми виникли в результаті переселення в північно-східну частину Русі якоїсь частини населення із Західної Волині, хоч це необов’язково були полонені.
Археологічні матеріали не дають підстав щось певне сказати про проникнення дулібів у глибинні райони Північно-Східної Русі. Зате вони мають ряд даних про інфільтрацію певних груп населення з Волині на лівий берег Дніпра.
Звертає на себе увагу близькість пам’яток VI—VII ст. Західної Волині та Верхнього Подністров’я до виявлених у Закарпатті та певних груп ранньосередньовічних пам’яток південно-східних районів Польщі[201].
Як відомо, інфільтрація населення, яке жило в межиріччі Верхнього Дністра і Західного Бугу, на захід почалася вже в другій чверті І тис. В цей період у верхів’ях Вісли з’являються пам’ятки черняхівського типу, відомі з багатьох пунктів[202]. Разом з гончарною керамікою, характерною для широкої території, на поселеннях у Злотій Сандомирського повіту, Іголом’ї Мехівського повіту виступає ліпна кераміка[203], яка не відрізняється від ліпного посуду з поселення Ріпнів II, Черепина та інших пам’яток черняхівського типу Верхнього Подністров’я. У Злотій і Могилі під Краковом виявлено заглиблені житла і господарські ями, які мають аналогії на поселеннях VI—VII ст. у Верхньому Подністров’ї. В третій чверті І тис. цей процес проходив активніше й охопив дальші райони Центральної і Південної Європи, про що свідчать історичні й археологічні джерела.
Наявність у VІ—VII ст. на території Словаччини пам’яток, які за характером жител, поховального ритуалу, кераміки та інших виробів не відрізняються від синхронних пам’яток Верхнього Дністра і Волині, пов’язана з переселенням на згадану територію частини слов’янських племен, що жили перед тим північніше Карпат, про що йшлося вище. Такого висновку на основі аналізу історичних джерел, проведеного незалежно від археологічних досліджень, дійшов ряд істориків, зокрема Е. Шімек, Г. Ловмянський, Г. Лябуда, які пов’язують появу племені дулібів на території Чехії з переселенням у ці райони частини східнослов’янського племені[204] цього ж імені, що розділилося на окремі частини і ввійшло до складу як східних, так і західних слов’ян.
В. Й. Ключевський, Б. Д. Греков, Л. Нідерле, М. С. Державін та інші[205] дослідники слов’янських старожитностей, спираючись на писемні відомості арабських авторів, зокрема Масуді, про плем’я валіняна, яке мало свого князя і якому віддавна підкорялися інші слов’янські племена, дійшли висновку про існування з VI ст. на території Волині і Прикарпаття племінного союзу східнослов’янських племен, що об’єдналися навколо племені дулібів[206].
В. В. Седов вважає, що в племінне об’єднання дулібів у третій чверті І тис. входили племена деревлян, волинян, полян, навіть південна частина дреговичів[207].
В. Й. Ключевський пише, що в Прикарпатті «в IV ст. існує великий воєнний союз під керівництвом князя дулібів... Цей воєнний союз і є факт, який можна поставити при початку нашої історії. Вона почалася в VI ст., на самому краю, в південно-західному кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат»[208]. Початковим етапом державності східних слов’ян вважають це об’єднання Б. Д. Греков і В. В. Мавродін[209].
Археологічні дослідження на Волині й у Верхньому Подністров’ї ряду слов’янських поселень середини І тис., зокрема, укріпленого городища VI—VII ст. в с. Зимне, недалеко від Володимира-Волинського, що було значним виробничим центром, доповнюють висновки істориків, оскільки дають матеріали, які свідчать, що на цій
