Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Слов’янські племена другої чверті І тис., відомі нам за пам’ятками київської культури, використовували місцеві традиційні знаряддя, але також перейняли деякі провінційно-римські досягнення. Так, у Роїщі знайдено залізний серп, на деяких пам’ятках Подесення — кам’яні жорна черняхівського походження. Залізні знаряддя праці в цей час стають досконалішими. Серпи, наприклад, більші за розмірами і сильніше загнуті, ніж зарубинецькі. Зернотерки повністю замінені ручними млинами, що підвищило продуктивність праці в декілька разів.

Ранньосередньовічні слов’яни дещо вдосконалили землеробські знаряддя праці, пристосувавши їх до потреб місцевого землеробства. Так, голозерні пшениці та жито вимагали глибшої оранки, ніж просо чи полба. Тому в ранньосередньовічних слов’янських пам’ятках все частіше трапляються знахідки залізних наральників з плічками (поселення Селище, Бакота, Городок та ін.), а також серпи з відігнутим держаком, хоча в ужитку використовувалися й слабозігнуті серпи, коси-горбуші (Зимне, Городок, Устя). У VI—VII ст. існувало два типи рал: з полозом і без нього. Ралом без полоза, як і сохою, можна було розпушувати ґрунт на 5—7 см, без особливих зусиль орача працювати на кам’янистому чи засміченому корінням рослин ґрунті. Ралом з полозом і залізним наральником обробляли ділянки з важким ґрунтом на плато, щоправда, не перевертаючи підрізаного пласта. Для обробки зерна поряд із сферичними ручними зернотерками застосовували ротаційні кам’яні жорна.

Рис. 12. Комплекс слов’янських сільськогосподарських знарядь:

І — ІІ ст. до н. е. — II ст. н. е.; 2 — III—V ст.; 3 — V—VII ст.; 4 — VIII—X ст.

Прискорене вдосконалення сільськогосподарського інвентаря припадає на останню чверть І тис. У цей час в усій східнослов’янській ойкумені широко розповсюджуються знаряддя праці, характерні для Подунав’я та Балкан. Це, зокрема, досконаліші рала, які складалися з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плічками (Новотроїцьке городище, Хотомель). Такими ралами можна було підрізати шар ґрунту вже на глибину 10—15 см, що значно підвищувало врожайність. Це знаряддя було перехідним типом від рала до плуга. У Поліссі найбільшого поширення набула дерев’яна соха, яка найкраще відповідала вимогам лісових піщаних ґрунтів. Всюди, як і раніше, використовували мотики та лопати з"залізним окуттям. Для обробки врожаю слугували серпи з асиметричним лезом і відігнутим держаком, що наближаються до сучасних. Частіше трапляються знахідки кіс, а також жорен. Скарби залізних землеробських знарядь праці походять із Макарового острова і Битиці. В цілому сільськогосподарський інвентар VIII—X ст. з пам’яток Луки-Райковецької, волинцевської, роменської та боршевської культур є тією основою, на якій виник давньоруський комплекс. У цей час спостерігається чітка зональна спеціалізація, що знайшла яскраве відображення, насамперед на орних знаряддях.

На кожному культурно-хронологічному ступені розвитку слов’янських племен І тис. поряд з металевими та кам’яними знаряддями праці значне місце посідали й дерев’яні, подібні відомим за етнографічними даними — різноманітні ступки, суковатки тощо.

Врожай (зернові, коренеплоди) зберігали у великих корчагах, мішках, плетеній тарі, які розміщувались у коморах, льохах, під укриттям. Залишки ям у великій кількості відкрито на поселеннях усіх археологічних культур І тис. Але якщо на рубежі і в перші століття н. е. вони мали округлу чи грушоподібну форми, розмірами 1,0—1,5 м у перетині й глибиною в середньому 1,0—1,3 м, то розміри зернових ям у VIII—X ст. значно збільшуються і нерідко перевищують 2,0—2,5 м у розрізі і завглибшки. Трапляються ями зі східцями, стінами, укріпленими хмизом і глиною, які, до речі, нерідко були обпалені. Відомі численні господарські споруди, які складалися з зернових ям-льохів, приміщень для інвентаря і ручних млинів.

Поряд із землеробством найважливішою галуззю господарства у східних слов’ян було тваринництво. Ця галузь виробництва пов’язана з розведенням свійських тварин з метою отримання продуктів харчування (молока, м’яса, яєць тощо), сировини для виготовлення одягу (вовни, шкіри тощо), матеріалу для різних виробів з кістки, рогу, копит. Крім того, тваринництво забезпечувало населення тягловою силою та засобами пересування. Без тваринництва важко уявити життя хліборобів і вирішити, яка галузь була першорядною у структурі господарства слов’ян. Можливо, ці галузі розвивалися приблизно однаково. Для характеристики тваринництва маємо дві групи джерел: різні засоби для утримання, вирощування та використання тварин і остеологічні залишки, ґрунтуючись на яких можна мати уявлення про видовий склад худоби та м’ясний раціон харчування.

Із скотарського начиння в поодиноких випадках відомі ботала у матеріалах культур другої чверті І тис. (Леськи, Улянівка) і в ранньосередньовічних слов’янських пам’ятках другої половини І тис. (Волинцево, Лука-Райковецька). Зафіксовано фрагменти та мініатюрні моделі-амулети залізних ножиць, які могли вживати як у побуті, так і для стрижки овець. Трапляються різні типи кіс, якими заготовляли сіно упродовж всього І тис., починаючи з часів зарубинецької культури. Знайдено вудила та шпори, які поширились, мабуть, під впливом кельтів у східних слов’ян вже з рубежу н. е.

З’ясувати склад свійського стада значною мірою допомагають дослідження кісток, знайдених під час розкопок[248]. На жаль, остеологічні збірки часто малочисельні, що утруднює порівняльне вивчення якості і ступеня розвитку тваринництва різних культурно-хронологічних періодів історії східних слов’ян. Та все ж виявляється, що перше місце серед слов’янських культур посідала велика рогата худоба, друге — свині, третє — дрібна рогата худоба або коні. Але подекуди, зокрема в черняхівських пам’ятках Верхнього Подністров’я і Побужжя, кількість корів та свиней була приблизно однакова. У південних районах Лісостепу вівці за кількістю голів іноді займали друге місце після великої рогатої худоби. Незначна кількість кісток коней, можливо, вказує не на їх реальне місце у стаді, а на те, що конина рідше вживалась у їжу, ніж яловичина, баранина чи свинина. Таким чином, у тваринництві східних слов’ян переважав м’ясо-молочний напрям.

Серед залишків їжі трапляються також кістки свійської птиці. Кістки курей знайдено в пам’ятках усіх археологічних культур І тис.

За своїм складом свійське стадо у східних слов’ян відрізнялося від стада сусідніх племен, що були носіями інших культур. Так, у східних балтів і фінів — північних сусідів слов’ян, серед остеологічних матеріалів домінують кістки свині та коня; у населення степової смуги, тобто південних сусідів,— кістки вівці та коня.

Осілий спосіб життя східних слов’ян зумовлював певний тип тваринництва. Ймовірно, воно було стійлово-вигінним. Це означає, що вночі худоба перебувала у хліві або в кошарі на поселенні чи недалеко від нього, а вдень у теплу пору року її виганяли на пасовиська[249]. Можливо, у весняно-літні місяці частина худоби знаходилась на пасовиськах досить далеко від постійних поселень. Тобто східні слов’яни могли поєднувати стійлово-вигінну та відгінну форми утримання худоби. Оскільки слов’яни у другій половині І тис. заселяли різні фізико-географічні ландшафти, то