Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Чимале значення в житті слов’ян І тис. мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. На жаль, дані, які дали б змогу висвітлити рівень їх розвитку, нечисельні. Мисливством займалися з подвійною метою: по-перше, воно було додатковим способом отримання продуктів харчування на доповнення до м’яса свійських тварин і, по-друге, способом отримання хутра і шкур диких звірів головним чином для пошиття одягу чи окремих його деталей. Шкури були предметом торгівлі. Виходячи з етнографії різних мисливських народів, обробка тушок хутряних звірів, м’ясо яких не вживалося до їжі, відбувалося на місці полювання, а тому даних про цей різновид промислу небагато. Та все ж нечисленні кістки хутряних звірів, а саме: ведмедя, бобра, вовка, рисі, барсука, куниці, лисиці, видри тощо, систематично, хоча й в обмеженій кількості, фіксуються археологами в пам’ятках усіх періодів історії слов’ян І тис. Свідчення про хутряний промисел у слов’ян залишили також східні автори[250]. На цій підставі деякі дослідники вважають, що хутро наприкінці І тис. було тим самим товаром, який сприяв розвитку жвавих торговельних зв’язків з арабським Сходом, унаслідок чого на слов’янські землі потрапили численні східні монети і вироби із срібла. Звірі, м’ясо яких вживалося в їжу і шкури яких використовувались у господарстві, відомі ширше — це кабан, лось, олень, тур, косуля, зубр, заєць тощо.
Знаряддями полювання були лук і стріли, дротики, рогатини, різні пристосування (сіті, капкани, пастки). Важко оцінити значення мисливства у житті слов’ян. Однак із 15 видів диких звірів, кістки яких знайдено серед археологічних матеріалів, до пам’яток першої чверті І тис. н. е. віднесено 14, до пам’яток другої чверті — 9 і до другої половини І тис. — лише 8. Якщо навіть взяти до уваги неповноту і випадковість цих даних, то все ж простежується тенденція до зменшення питомої ваги мисливського промислу в житті східних слов’ян. Є деякі свідчення про полювання на диких птахів. Зокрема, кістки тетері й рябчика знайдено серед пам’яток черняхівської культури у Верхньому Подністров’ї і на ранньосередньовічних поселеннях слов’ян Лівобережжя.
Про рибальство свідчать залізні гачки й остроги, важки для сіток, знайдені серед матеріалів усіх культур І тис. Кістки риб і луска мають значно менше шансів зберегтися до наших днів порівняно з кістками тварин та звірів. Все ж матеріали розкопок вказують на широкий асортимент риби, яку виловлювали у той час. Це судак, щука, сом, сазан, лящ, плотва, лин, осетр.
За даними етнографії і фольклору, у слов’янських племен було значно розвинуте бортництво. Є свідчення про цей промисел і в писемних джерелах. Археологічно бортництво зафіксоване тільки у пам’ятках кінця І тис. Так, на городищі Монастирьок у житлі VIII—X ст. знайдено шматки обвугленого дупла з стільниками й медом, на городищі Воргол на Сеймі — горщик із залишками меду.
Крім промислів в економіці слов’янського населення певну роль відігравало збиральництво горіхів, жолудів, ягід, грибів, диких плодів.
Викладене вище дає змогу деякою мірою реконструювати їжу слов’ян. Можна припустити, що на початку І тис. н. е. головною їжею були каші й прісні коржики. В асортименті зернових культур головне місце належало просу й голонасінним різновидам пшениць, тобто загалом круп’яним культурам. На це вказують знаряддя їх переробки — численні зернотерки, товкачі, за допомогою яких дробили зерно на крупу, і брак знахідок жорен, якими перемелювали зерно на борошно. На випічку коржиків вказують численні знахідки глиняних дисків цього часу — коржечників. У другій чверті І тис. поряд з прогресом в агротехніці, що був певною мірою зумовлений впливами провінційно-римської культури Подунав’я і Північного Причорномор’я, спостерігаються деякі зрушення і в харчовому раціоні племен Лісостепу. Широке розповсюдження ручних млинів, що давало змогу збільшити інтенсивність помолу зерна на борошно в 3—4 рази порівняно із зернотерками, спричинилося до широкого впровадження в їжу хліба. Ймовірно, саме з цього часу кислий хліб став постійним продуктом харчування східнослов’янських племен. У зв’язку з цим збільшуються посіви гол озерних пшениць та жита. Крім зернових культур, значну роль у харчуванні слов’ян відігравали овочі й фрукти, обвуглені залишки та відбитки яких зафіксовано палеоботанічними дослідженнями (ріпа, слива, яблука, терен, суниці, малина тощо).
Другим головним продуктом харчування упродовж І тис. були продукти тваринництва. Це насамперед м’ясо: яловичина, баранина, свинина, можливо конина. Велика роль молочних продуктів (молока, сиру, масла) в харчовому раціоні підтверджується численними знахідками різних за формою глиняних дуршлагів, глеків та іншого посуду, що належав носіям усіх слов’янських культур І тис. Підмогою в харчуванні були продукти бортництва (мед), мисливства, рибальства й збиральництва. Можна припустити, що в неурожайні роки роль збиральництва значно зростала.
Землеробство, тваринництво й промисли забезпечували східнослов’янські племена та їхніх попередників протягом І тис. не тільки продуктами харчування. Вони були базою для розвитку ремесел та інших галузей господарства.
Глава 2
Ремесло
Серед різних видів ремесел важливе місце посідала металургія як галузь виробництва, що об’єднувала процеси видобутку руди, підготовки її до плавки, отримання металу та його обробку. Металургійне виробництво завдяки своїй специфіці одне з перших виокремилось в окрему галузь. Базуючись на широких кроскультурних зіставленнях, етнографи та історики розвитку техніки дійшли висновку, що практично з часу виникнення металургія мала общинний характер, тобто ніколи не була домашнім виробництвом[251].
У житті східнослов’янських племен виробництво й обробка заліза посідали особливе місце. Ці галузі виробництва до появи історичних слов’ян мали вже тисячолітню історію розвитку, внаслідок чого було зроблено рішучий крок на шляху до другого великого суспільного розподілу праці. Розвиток металургії в І тис. визначається головним чином не рівнем удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а зростанням його значення в побуті та трудовій діяльності населення, зміною соціально-економічного статусу самого металургійного виробництва як галузі суспільної діяльності.
Протягом всього І тис., як і в попередні часи, застосовувався сиродутний спосіб отримання заліза. Це був найдавніший і єдиний метод одержання заліза у вигляді криці з руди шляхом безпосереднього його відновлення в горнах при температурі 1100—1300 °С. До рубежу н. е. на території сучасної України вже склалася в загальному вигляді техніка залізодобування із застосуванням двох типів сиродутних печей, пристосованих для відновлення кричного заліза з широко вживаних болотних руд і залізних кварцитів. Ці печі були стаціонарними спорудами зі
