Міфи України - Т. Гуменюк
Не рахуватися з панівним у народі світоглядом, з усталеним укладом життя і з його прямими і природними запитами в жодному разі не можна. А оскільки світогляд народу і підвалини життя його складаються і твердо спираються на його релігійні погляди і вірування, то ми й наважились запропонувати на сторінках цієї книги низку нарисів, які читачам-українцям, сподіваємось, хоч трохи допоможуть орієнтуватися у складній справі вивчення душі народної, а читачів-неукраїнців ближче ознайомлять з кровним по духу братом, що був досі для них «таємничим незнайомцем». Удаватися до порівняльних учено-літератур-них досліджень, зважаючи на вказану пряму мету нарисів, не будемо. Легенди українські, що лягли в основу книги, почерпнуто здебільшого з етнографічних матеріалів, зібраних П. Кулішем, М. Драгомановим, П. Чубинським,
М. Сумцовим, П. Івановим, В. Івановим та Б. Грінченком. Деякі з цих збірників, що зовсім не мали й свого часу доступу до широкого загалу, нині є великою бібліографічною рідкістю, і нам коштувало багатьох клопотів і зусиль розшукати їх. Подекуди наводитимемо найцікавіші варіанти і найновіші дані з «Киевской старины», «Этнографического обозрения» та інших періодичних видань. Скрізь матимемо на увазі лише українців, що входять до складу нашої вітчизни, так що зовсім не торкнемось багатющих галиць-ко-руських етнографічних матеріалів, що видаються «НТІШ» у Львові (вийшло вже 13 томів).
ЗАГАЛЬНИЙ НАРИС РОЗВИТКУ УСНОЇ РУСЬКОЇ І ЗОКРЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
алороси, або південнороси, або українці, — на якій назві особливо наполягає нині партія «українофілів», — являють собою одну з трьох руських народностей, яка за чисельністю своєю в 4 рази перевищує білорусів, але в 21/3 раза поступається великорусам/ Перші віки державного життя встигли міцно, органічно поєднати названі три народності в одне національне ціле; етнографічні відмінності між ними за найдавніших часів, на думку вчених, були зовсім незначні.4 Але надалі історія поставила ці три долі руського племені в надто різні умови. У XIII столітті на Русь звалилося всією своєю ваготою страшне татарське нашестя. У 1240 році здобутий і зруйнований був першопрестольний Київ, а сама країна зазнала такого нещадного спустошення, що майже все населення Південної Русі, що залишилося в живих, утекло на захід. Тут, на Галичині й Волині, і склалась, мабуть, малоруська народність (Мала Росія), що виступала вже окреслено, з особливостями своєї мови, в XIV столітті. Звідси вона заселила помалу всю Наддніпрянщину, поклавши початок різним українським говіркам. Спочатку було заселено найбезпечніші північні межі — від Прип’яті й Стирі до Києва, всю нинішню Чернігівську губернію на південь від Десни і північну частину Полтавської. Ця північна смуга української мови межує з областю поліських говорів, з Прип’ятським Поліссям і Задесенням, населення яких, за мовою, являє перехід від малоруської мови до білоруської на заході і від малоруської до великоруської на сході. У XVII столітті утиски польського уряду і панів, а також і війни спричинили масове переселення малоросів за Дніпро — до Полтавської і навіть Харківської і Воронезької губерній, заселення Подільської губернії. У XVIII столітті, із завоюванням Новоросійського краю, малороси поширилися і по губерніях Херсонській, Катеринославській і Таврійській, переходять у 1792 році, в особі чорноморських козаків, на Кубань, проникають потім до Ставропольської губернії, навіть за Волгу і в Сибір.5
Отже, українці, як і білоруси, являють собою відгалуження того ж кореня, від якого йде і відгалуження великоруське, і тільки по закінченні доволі тривалого періоду окремого одне від одного їхнього життя порівняно слабкі спочатку племінні відтінки означились досить рельєфно і яскраво, поклавши початок хоча й окремим, але дуже близько спорідненим народностям. Звідси — і початкове духовне життя, і початкова їхня поезія, яка правдиво відображала і виражала його, були за найдавнішої пори і аж до нашестя татар спільними.
Як же відбувався розвиток усної руської, а отже, й української народної поезії?
Усна поезія руського, як будь-якого взагалі, народу, сягаючи своїми початками доби доісторичної, навіть первісної, і донині має явні ознаки свого міфічного походження. Першопочатки народної поезії губляться в доісторичному творенні самої міфології, у так званому міфологічному процесі духовного життя народу.6 За такої сукупної неподільності художньої творчості з розвитком міфічних народних вірувань слід убачати в найдавнішому міфічному епосі не лише зовнішній бік або поетичну форму релігійних переконань народу, але один з найсуттєвіших моментів у самому творенні народної міфології. Чим більше переймався народ своїми віруваннями, чим щедріше нагромаджувалися вони в його творчій фантазії, перетворені на живі образи, тим невідпорніше відчував він потребу з’ясувати для себе ці вірування і образи й уявити їх, як живі створіння, в цілому ряді епічних оповідей. Отже, поезія є конче потрібного, природною посередницею між темним, ще не розвинутим віруванням і між народною свідомістю: вона з’ясовує і розподіляє у відчутних образах дозріле вірування, як тільки воно вийшло з невиразної царини непевного сподівання й міркування.
Жоден народ не пам’ятає початку своїм казкам і пісням. Так споконвіку ведеться, що переповідаються вони усно з роду в рід, з покоління в покоління, як священний заповіт старовини. Пісня завжди співається не для самої лиш розваги, а й для того, щоб її, як переказ, молоде покоління перейняло й завчило, а потім переказало своїм нащадкам, — співається «старим людям на слухання, а молодим — для пам’яті», як закінчується відомий вірш «Про Голубину книгу»7. Походження поезії, що губиться в прадавніх часах, в уявленнях народу поєднувалося з початком пізнання, чародійства
