Міфи України - Т. Гуменюк
Особливою повнотою відзначається в «індексі» відділ єретичних творів, що з’явилися в літературі слов’янській. Вперше стала відчутною на слов’янському ґрунті потреба відсторонити «грубих людей» од «спокуси ложних словес». І ці «ложні словеса», що спокушали грубих невігласів, майже виключно зобов’язані своїм походженням попу Єремії; дивовижна живучість їхня як у південних слов’ян, так і в нас на Русі пояснюється тим, що піп Єремія у своїй літературно-пропага-торській діяльності був власне лише збирачем народних забобонів; чужій, занесеній єресі і чужим легендам він надав народного характеру і зробив їх популярними переказами.
Занесені були апокрифи та апокрифічні сказання в Південну Русь почасти грецьким і південнослов’янським духівництвом, без якого, за відсутністю належної кількості власних більшою чи меншою мірою підготовлених кандидатів священства, предки наші тривалий час не могли обходитися. Внесли, так би мовити, в цю справу свою лепту допитливі торгові люди при торгових зносинах з Візантією і Болгарією. А щодо власне «місцевих» апокрифічних сказань, тобто пов’язаних зі священними місцями Палестини, почасти Константинополя і Афона, то вони були засвоєні руськими прямо й безпосередньо, під час ходіння на прощу у Святу Землю, і рознесені в усних, а також літературних переповіданнях «калік перехожих» — прочан землі Руської. Повернувшись зі святих місць, прочани вважали, що вони навіть не мають права мовчати про ті дорогі для віруючого християнина предмети, які вони бачили на власні очі, про які чули на самому місці усні перекази, що пережили багато віків. Передати бачене і почуте в мандрах «вірним людям» ставало для простодушних прочан релігійним обов’язком, і, притлумлюючи в собі усвідомлення своєї «грубості й нерозум’я», вони іноді описували свою мандрівку, щоб «не відвернути милості Божої від себе». В місцях земного життя Спаси-теля прочан оточувала довга низка місцевих народних християнських переказів, і це велике ціле східнохристиянського епосу, відбите в апокрифічних євангеліях і діяннях апостольських, було для них найкращим коментарем до того, що вони бачили в Палестині. Монументальні пам’ятники минулого лишаються мовчазними, якщо їх не пояснить живе слово. «Неможливо без проводиря, — говорить ігумен Даниїл у своєму «Ходінні у святу Землю», — як треба ходити і без мови добре пізнати й роздивитися всі святі місця». І ось руський ігумен знайшов в одній лаврі «мужа святого, старого деньми і книжного вельми», який вказав йому всі святі місця в Єрусалимі і поводив його по всій святій Землі. Він розповів йому все, «зі святих книг належно вивчене». Так, неподалік од Веф-лиєму Даниїлу показали місце, «де свята Богородиця бачила двох людей, один з яких плакав, а другий сміявся»: легенда з «Первоєвангелія Якова», що ним постійно користувався «книжний вельми» проводир ігумена під час своїх пояснювальних розповідей. За версту від гробу Рахілі Даниїл бачив місце, «де свята Богородиця сіла на осла, коли під Нею Суще во чреві Її мало з’явитися на світ; і тут є камінь великий, саме на ньому відпочивала свята Богородиця. А від того каменя йшла пішки до вертепу, де народила Господа нашого Ісуса Христа»: легенда — звідти ж. За півверсти від дому Захарії Даниїл бачив гору, «до тієї гори прибігла Єлизавета й рече: «Горо! Прийми матір з дитям», аби гора та розступилася і прийняла їх у себе. А слуги Іродові, що гналися за нею, підступили до місця того і, не знайшовши нічого, так і повернулись, посоромлені»: легенда з того ж «Первоєвангелія», так само, як і розповідь Данила про «кладезь», біля якого було Пресвятої Богородиці перше благовіщення. Описуючи церкву Воскресіння Христового і місце розп’яття Спасителя, Даниїл говорить про голову Адама, яка була під хрестом і на яку «зійшла вода з ребер Ісуса і омила гріхи роду людського». Згадуючи про стовп Давида в Єрусалимі, Даниїл зауважує, що на цьому стовпі Давид писав Псалтир. Згадуючи про Капернаум, каже, що тут належить народитися антихристу. Повідомляє про печеру, де Спаситель навчив учнів своїх співати «Отче наш!», і про другу печеру, де жив Мельхиседек, який «перший почав служити літургію хлібом і вином, а не опрісноком» і т.ін. Апокрифічні легенди чув Даниїл і на шляху до Єрусалима. В Ефесі, наприклад, він бачив лазню, «де працював Іван Богослов з Прохором, учнем своїм, у румеїв»; бачив він і пристановище, «і де Івана Богослова море викинуло»: обидва ці сказання містяться в «Ходінні Івана Богослова», помилково приписуваному учневі його Прохору, яке належить до апокрифічних. Архієпископ Новгородський Антоній у своїй мандрівці (наприкінці XII століття) каже, що в церкві святої Софії, у Константинополі, зберігалися скрижалі Мойсея, а в церкві святого Михаїла — хрест із лози Ноя і палиця Мойсея тощо.
Подібні до цих релігійно-церковні перекази як у домон-гольський період, так і за наступних часів заходили в Південну Русь разом з іншими оповідями прочан у величезній кількості, оскільки паломництво тут до Палестини, Царграда і на Афон було сильно розвинуте, до того ж деякі прочани як, приміром, Іван Вишенський, проживали на Афоні протягом багатьох літ.
Крім апокрифів і апокрифічних сказань, в Південну Русь проникло з тієї ж Візантії і особливо з Болгарії багато «ложних молитов», «худих немоканунців» та всіляких чарівницьких і ворожильних книг, як-от: «Мартолой», або «Остролог», «Чаровник», «Громник», «Молніянник», «Колядник», «Цареві Сновидці», «Мисленник», «Волховник», «Путник», «Звіздочтець» та ін., які хоч власне й не належали
