Міфи України - Т. Гуменюк
Отже, в давньому народному побуті спершу після прийняття християнства утворилося два світогляди — церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторював християнські повчання; другий видозмінювався з плином часу, приймав дедалі більшу частку християнських мотивів, дедалі більше забував предківщину, що природно поволі вимирала, та все ж таки зберіг її настільки, що вона в усному переказі, хоч і уривчасто, дожила до нашого часу.
Надалі у своєму розвитку народний світогляд зазнав особливо сильного впливу так званої «ложної», «відлученої», або апокрифічної літератури.
До Південної Русі апокрифи почали переходити одразу ж по прийнятті нашими предками християнства, одночасно майже зі священними й богослужбовими книгами. В XI—XV століттях проникали вони сюди з Візантії, Сербії і здебільшого з Болгарії, а в XVI і XVII — з Польщі.
Легендарний, майже завжди фантастичний характер апокрифічних сказань, розв’язання ними, так би мовити, найживотрепетніших пунктів християнських вірувань надавали апокрифам невідпорної чарівності і надовго робили їх улюбленим читанням наших грамотіїв і навіть кодексом віри. Особливий успіх мали ті апокрифи, які були найдоступнішими для загалу за своєю формою і захоплювали змістом, цікавим для дитинної фантазії. Зі Старого Заповіту увага новонавернених предків наших переймалася над усе легендами космогонічного характеру. Не менше вражав їх також своїми суто фантастичними рисами цар Соломон, з ім’ям якого пов’язано було і на давньому Сході, і на середньо-вічному Заході безліч міфів, що дійшли у нас і в південних слов’ян до рівня народних казок. Незрівнянно більше, звичайно, цікавість збуджували апокрифи християнські. Вони прилучались до того самого відомого змісту християнської історії, в них зустрічалися ті самі відомі особи, з якими пов’язувалось християнське вчення про віру, причому все доповнене було казковими й поетичними подробицями, вельми принадними для малорозвиненого й легковірного грамотія. Давня заборона «ложних» книг уже застерігає віруючого, що ці книги розповідають багацько історій, про які не мовиться у справжніх письменників Церкви. Успіхові цих пам’яток серед широкого загалу сприяла та обставина, що вони найчастіше торкалися пунктів віри, до яких народ прагнув знайти позитивне пояснення: питання про світотворення, про Страшний суд і пекельні муки і т. ін. Про все це апокрифічні сказання говорили з такими подробицями і на доказ називали такі авторитети, що недосвідчений читач од щирого серця вірив їм на слово. Простота форми, що полягала в прямій позитивній розповіді, в коротких питаннях і відповідях і т. ін., робила ці пам’ятки ще доступнішими, і вони міцно закріплювалися в народній пам’яті. Прагнучи дати всьому повне пояснення, апокрифи у своїх тлумаченнях різних предметів Святого Письма допускалися довільного символізму, що ним так легко задовольняється патріархальна глибокодумність; наївне прагнення відкривати глибокий зміст Письма вбачало символіку навіть у таких оповідях, які саме Письмо виводить позитивним фактом, і аж ніяк не притчею чи іносказанням.
У Південній Русі апокрифи знайшли дуже сприятливі умови для свого поширення і навіть почасти для розвитку. У домонгольський період народне життя тут рухалося широким руслом волі і просвіти. В історичному житті це була доба сміливих подвигів, територіального поширення молодої, повної сили держави; у справі освіти — доба живої сприйнятливості, посиленого прагнення до можливого і доступного в той час на Русі просвітництва, — доба оригінальних початків літератури та інтенсивної поетичної народної творчості. Культурний розвиток відбувався доволі швидко. Живе почуття народності прозирає в усіх проявах давньокиївського побуту. Сувора аскетична регламентація, що виходила зі стін Києво-Печерського монастиря, не могла придушити руху народного життя, перейнятого свіжими поетичними началами. Рух цей був такий потужний, що проник у притвори і на хори храмів у фресковий живопис і водив пером ченців-літописців.
Апокрифічні твори проникали в Південну Русь насамперед з Візантії, Болгарії і Сербії у формі апокрифічних книг або вставних у різні збірники легенд. Професор Є. Голубинський, по збережених донині рукописах домонгольського періоду і по згадках у тодішніх пам’ятках, перелічує такі рукописи домонгольського періоду руської історії: 1) «Сказання Агапія, чому залишають родину й домівки свої» — у травневій Четьї-Мінеї XII століття14 Московського Успенського собору, 2) «Сказання Афродітіана про дивину в Перській землі» — в Толстовському рукописі
XIII століття, 3) «Ходіння Богородиці по муках» — у Троїцькому лаврському збірнику XIII століття, 4) «Глибинні книги», згадувані у «Житії Авраамія Смоленського»5, 5) «Видіння пророка Ісаї», — у травневій Четьї-Мінеї Московського Успенського собору, 6) «Ліствйця патріарха Якова», перекладена з «Палеї»6, 7) «Параліпоменон пророка Єремії» — у травневій Четьї-Мінеї Московського Успенського собору, 8) «Слово Мефодія Патар-ського», згадуване давнім літописцем, 9) «Житіє Нифонта і Панкратія» — в Четьї-Мінеї XII століття, 10) «Заповіти 12 патріархів», перекладені з «Палеї».
Без сумніву, апокрифів та апокрифічних сказань у домо-нгольський період було незрівнянно більше в обігу на Русі, однак давні списки їх втрачені або ще поки не розшукані. Принаймні у найдавнішому (XI століття) південнослов’янському «індексі» апокрифічних і «відлучених» книг, який являє собою розширений третій відділ «індексу», приписуваного звичайно Антіохійському патріархові Анастасію Синаїту (599 року), і вміщений у нашому рукописному Номоканоні
XIV століття під заголовком «Правило Лаодикійського собору», перелічений доволі довгий ряд «невиправлених», або (як трактує інший список того ж «індексу») «потаємних», крім згаданих у статті Анастасія, книг. З таких «невиправлених», «потаємних» книг, яких немає в статті Анастасія Синаїта, але які оберталися в південнослов’янській літературі в перекладах і встигли вже звернути на себе увагу Церкви як твори, що облудно прикривались авторитетом старозаповітних і новоза-повітних осіб, Номоканон XIV століття вказує такі, не згадувані в жодному з доти відомих грецьких «індексів»: 1) «Питання Івана Теолога, який запитує Аврама праотця на горі Еле-онській», 2) «Питання Варфоломійові до
