Пацифікація - Автор невідомий

По деякому часі довідавсь я, шо в мене дома була ревізія, і поліція питала про мене. Не хотячи ш.е раз попасти їм до рук, я зважився втікти за кордон, що мені й пощастило по деяких труднощах. Тепер я перебуваю в безпечнім місці, далеко від польських варварів, і хоч не легко мені живеться, а всеж я вдоволений, шо живу між культурними ЛЮДЬМИ, ЩО ЗІ МНОЮ 'ПОВОДЯТЬСЯ як із людиною, а не звіриною, як Це було в Польщі.

В листопаді 1930. р.

Василь Починок, студент прав львівського університету.

(II рс тчколярні зі з не ння).

Риж, пшоно, тютюн і т. п. доставила кооперативе, решту селяне.

Улани, розташувавшися в селі, наказа-ли господарям та жінкам чистити коні й зброю, а потім зі списку, привезеного з собою, викликали поодиноких селян до клуні Андрія Мельника, клали їх на лавку, один улан тримав за ноги, а другий за голову, і били так довго, поки не зімлів, відливали й били далі. Найтяжче скатували Івана Романишина, голову читальні «Просвіти», якого декілька .разів відливали водою. Помимо контрибуції, брали улани все, що їм попадало під руки: кури, гуси, качки й т. д. Треба зазначити, іго були улани, які нічого не хотіли брати від селян, одначе, підстершини змушували їх до того. До місцевої кооперативи «Будучність» прийшов підетаршина, вдарив нагаєм склепарку, е керовникові Михайлові Мелавському некезев, щоб зняв український шильд та протягом .двох годин примістив над склепок польський напис червоною й білою фарбою. Коровиик зняв напис, а вивісив польський, писаний на папері, але за хвилину завився старшина і заявив, що шильд має бути напн.-саний на дошці червоною й білою фарбою. Не 'Помогли пояснення, що в селі годі знайти фарби. Старшина заявив, що коли протягом двох годин не буде відповідного напису, то зле буде з цілою коо-перативою. Улани вигукували1: «Коли хлопові добре, то він хоче щоб було ще краще. Тепер ви нас будете довге памятати».

Читальня «Просвіти» в Гаях, коло Львова, 5. X. 1930., по здемольованні

її ляцькою поліцією.

17. вересня 1930. р. ранком покликав командант до себе війта й наказав, щоб громадський поліцай оголосив негайно, щоб усі молодиці й дівчата поодягалися у святочні одаги й проводили відділ за село.Молодиці й дівчата повдягалися і відпровадили уланів. Попереду йшов громадський писар і ніс військовий прапорець. За цариною сказав командант відділу прощальну промову та додав: «Як будете палити, то знова повернемо й будемо' з вами балакати инакше». Так було в нашій громаді.

Підписи: Тимко Паньків, Андрій Мельник, Юрій Тель, Іван Романиіиин, Петро Кундра.

II.

Ярослав Лисий (син Стаха), літ 21: — Зі працював у кузні. Приходить один жовнір викликає моє призвіще та вимагає від мене, щоб я віддав рушницю. Відпровадив мене до клуні Михайла Савки. В клуні я був щось із пів години, але мене там не били. З клуні Михайла Савки запровадили мене до стайні Андрія Мельника. Я рушниці жадної не мав, але вони оперлися на наклепи Романа Процишиш. В стайні я був з тодину. Зі стайні запровадили мене до клуні. В клуні допитували мене старшини, де є кулемет, хто палить стирги і т. п. і хто до тієї організації належить. Я відповів, що я нічого не знаю. Після того казали покласти мене на лавку. Один тримав мене за голову, два за ноги, а чотирьох били по чому попало. По кількох хвилинах перестали бити- та звернулися з тими самими запитами. Коли я відповів, що нічого не знаю, навіть коли малиб мене застрілити, зачали мене бити вдруге. Коли я почав кричати, запхали мені уста вівсом (зерном), що було в клуні. По кількох хвилинах повторилася та сама історія з допитом утреттє Скатувавши випровадили мене з клуні до стодоли. В стодолі я був до самого вечора. Ввечері покликали мене й казали мені йти до дому, але на -подвіррі стояло 8 жовнірів і били мене через ціле подвіря аж до брами.

Львів, 18. вересня 1930. р.

Ярослав Лисий (в. p.).

Протокол

списаний із селян із Гале біля Львова, що були побиті карною експедиціею 16. вересня 1930. р.

Потурбовані карною експедицією 3. і 4. відділу 14. полку уланів Іван Романишин (син Юрка), Ярослав Лисий (син Огаха), Іван Шуплат (син Івана), Василь Романишин (син Івана) зголосилися в Народній Канцелярії 18. вересня ц. р. і зізнають наступне: 1) І. Романишин: В той час, коли громада приготовляла овес на при-каз війська, де саме робив і я, ввірвалися військові на моє подвірря під проводом поручника й вимагали видачі сина, який, на підставі їх тверджень, мав переховувати якийсь револьвер від Романа Про-цишина з Гаїв. Мого старшого сина Василя не було дома, бо був він у полі. Я сказав це поручникові і він зажадав спровадити його негайно до нього. Ідучи, військові зачали бити мого молодшого сина Івана за те, що не відповідав їм по польській: Перший раз вдарив його військовий грабовим дрючком по руці. В тій хвилі сержант крикнув на мене, щоб я сам побіг по сина, що я зараз же вчинив. Я знайшов сина Василя й привів його. Коли став перед - ними син, приказали йому найти револьвер, котрий свого часу залишив у нього вище зазначений Іван Про-цишин.

Оина Василя забрали з собою і повели до Романа Процингина на подвірря, а відтак до стодоли Михайла Савка, наказавши йому перед тим виламати