Аналітична історія України - Олександр Боргардт
А, між тим, не можна сказати, щоби на сході не було й розумних людей. Коли всі прагнули автономії (якої згодом і домоглися в особі УССР), Українська демократична хліборобська партія відстоювала на сході саме те, без чого не можна бути жодному народові: повний суверенітет народу та приватну власність на землю. Але, подивіться, хто був у проводі партії: В. Шемет (1873–1933), Д. Донцов (1883–1973) та М. Міхновський (1873–1924). Це були класики української національної ідеї, на відміну від грушевських та винниченків, які так ніколи її й не збагнули. Вони тоді не перемогли, але… не забудемо, що проти них працював наймогутніший з титанів новітньої історії та могутній союзник імперії, – людська глупота…
* * *
До того ж часу відноситься й виникнення орґанізації, яка відіграла на заході не менш важливу роль, ніж східні ради та директорії. То був відомий Союз Визволення України (СВУ), в орґанізації якого брали участь політичні еміґранти сходу, та серед них Дмитро Дорошенко (1882–1951), згодом – відомий український історик. Це була орґанізація, визнана на урядовому рівні, та така, що популяризувала українську національну ідею в Австрії та Німеччині. Як пише В. Мороз у своїй «Україні в XX столітті».
Це були перші реальні політики, що зуміли використати німецьку військово-політичну машину в інтересах України.
Можливо, головне та незамінне, серед того що ці люди зробили, то була реорґанізація таборів для російських військово-полонених, серед яких було чимало українців. Бо, як ви розумієте, воювати з Туреччиною або Європою, – то не те, що «побєдіть Кучума»; в аґресії проти них годі було сподіватися на власний набрід: потрібне було щось капітальніше, боєздатніше. Люди із «Союзу» отримали офіційний доступ до двох таборів військово-полонених (Раштат та Фрайштадт) звідки перевели всіх українців до окремих, чисто українських таборів, де незабаром закипіло українське життя. Почали існувати власні газети, школи, навіть – хори та театри. Проґрами для шкіл та курсів, які велися добровольцями з СВУ, складав молодий ще тоді Дмитро Донцов, згодом – один із великих українських мислителів XX ст.
Характерним для цих проґрам був не тільки умілий підбір та певна широта знань, яких можна було набути, – своєрідні університети, але й абсолютно чітка національна спрямованість, національна орієнтація. Цілком відкидалася куца ідея автономії в складі Росії, навкруги якої так довго вовтузитимуться на недолугому сході. Чи не вперше у світі ставилося питання про Україну, як окрему та незалежну державу, рівноправну з будь-якою іншою європейською. Абсолютно точно, історично та геополітично, – визначалася реакційна роль Росії у світі та категорична необхідність зупинення її постійної аґресії. Абсолютно точно, історично та геополітично, визначалося, що імперія підтримується, як така, за рахунок потуги України, висмоктує, живиться її людськими засобами.
На таких ідеях виховалися в українських таборах сотні тисяч українців, стали свідомими творцями своєї власної, української долі.
Але, під австрійським прапором на формації СС – Січових Стрільців, чекали нелегкі випробування. Попри велику кількість бажаючих (більше 25 000) австріяки обмежились кількістю українського легіону в усього 2,5 тисячі, та й тих спочатку намагалися поділити на окремі частини у складі армії, невеличкі, чи то диверсійні, чи то розвідувальні загони. Бо українці завжди мали той привілей, що проти них ніколи не йшло однієї війни. А, як правило, крім відвертої, – ще кілька підпільних, – диверсійна, інтриґанська, наклепницька тощо. Отже, про польське лоббі в Австрії годі казати, а вже пролазливість російської аґентури – є всім відома.
Однак, незважаючи на все це, леґіону вдалося показати себе, як єдине ціле, з самого початку провівши звитяжний бій не проти когось, а проти відбірних частин «кубанскіх казаков». Дехто з українських авторів вбачає в цьому мало не братовбивчу трагедію, але – хіба ж так було насправді? Адже, тут одні відстоювали режим гноблення України, а другі – надію на визволення. То, хто ж тут кому «брат»?
Потім, підчас стабілізації фронту в Карпатах взимку 1914–1915 Українські Січові Стрільці (УСС) продемонстрували й доброго рівня розвідувальну діяльність. Це вони, власне, надали Австрійському штабові неоціненні дані, необхідні для подальшого великого наступу на схід. Саме з УСС невідривно пов’язані дві великі та переломні справи цієї кампанії. Наступ у квітні 1915, що призвів у кінці до прориву російського фронту, – забезпечило взяття українцями верху Маківка в Карпатах. Ця гора в землях бойків вважалася важливим стратеґічним пунктом, та австрійці зайняли її першими. Але, російський наступ 28.04.1915, – відкинув їх назад. Тоді УСС, в одногодинному бої, зайняли верх та захопивши кілька сотен полонених, – відігнали росіян геть. Ті, свіжими силами перейшли у наступ та 1.05.1915 знову захопили гору, але цього разу УСС винищили мало не цілу російську бригаду, остаточно закріпивши за собою стратеґічно важливий пункт. А це знаменувало загальний російський відступ, із Карпат та далі.
Другим критичним пунктом військових дій на цьому театрі, де відзначили себе УСС, став бій за гору Лисоню на Бережанщині (1916). Там леґіон три доби утримував позиції під вогнем, та, – хоча цього разу й з чималими втратами, а знову забезпечив перелом на свою користь у військових діях.
І – нарешті, це вони вперше підняли український прапор над українським містом, – звільненим княжим Галичем.
Авторитет Січових Стрільців на кінець війни піднявся настільки, що офіційною мовою наказів та спілкування в леґіоні стала українська (здається, в перший і останній раз в історії), а німецькомовні офіцери леґіону – мусили тепер її вивчати. З ним же, корпусом УСС, невідривно пов’язані три великі в майбутньому імена новітньої української історії, імена його полковників: Василя Вишиваного (1896–1951), Євгена Коновальця (1891–1938), та Андрія Мельника (1890–1964).
Українські Січові Стрільці були опорою Західно-Української Народної Республіки, а згодом перетворились на Українську Галицьку Армію (1918–1920).
Але, наша історія є аналітичною, а тому те, що було, має часом ставати лише претекстом для того, щоби задуматися: а, що могло би бути (якби?). Якби, скажімо, домагання Івана Франка та Юліана Романчука, щодо утворення української національної автономії у складі Австро-Угорщини, не пішли на марне?
