Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Історичною очевидністю було та є те, що незалежність України може бути утримана лише у повсякденній антиімперіалістичній боротьбі з російським імперіалізмом, створенням максимального ідеологічного та ментального дистанціювання України від Росії.

Жодної української незалежності не буде доти, доки Україна остаточно не відліпиться від Росії, не лише фізично й політично, але насамперед морально та духовно. Поки «Геть від Москви!» не стане принципом життя для кожного окремого українця.

Насамкінець наведемо, без жодних коментарів, дещо повчальну статистику з неодноразово цитованого нами біографічного видання В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, яке містить загалом 127 позицій. Відкинувши тих, про кого достеменно не відомо, за яких обставин помер, ми матимемо для позосталих 109 наступну статистику:

– Репресовано та знищено совєцькою владою – 53, в тому числі 5 із тих, що еміґрували.

– Померло своєю смертю по совєцький бік кордону – 14 (дехто з них і відсидів).

– Зуміли врятуватися за кордон та померли там власною смертю – 42.

3. Інтермеццо. Більшовицький візит

Хроніка подій часу виглядала в наступний спосіб. Проголошення 11.01.1918 IV Універсалу – про повну незалежність України від імперії, – переповнило чашу російського терпіння – почався відчайдушний наступ на Київ, бо реставратори люмпенської імперії, добре розуміли, що їх імперія, хоч із Сибіром та Далеким Сходом, але без України, – все одно ніщо, пшик.

Змагання більшовиків за поновне «покорєніє Украіни» – стало чи не головним сенсом так званої «ґражданской войни» («прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну ґражданскую!»); так, перетворили – годі казати, але від цього вона не перестала бути імперіалістичною. Бо, хоч поширення імперії, хоч її збереження, а хоч і відновлення, – все це імперіалізм, і нічого з цим не вдієш. Російська так звана Жовтнева революція порізнювалася від своїх попередниць мало не повною відсутністю ідейних підвалин (нас цікавитимуть не порожні гасла, а сутність): потолоч пригнічена – люмпенська – проти потолочі правлячої, царської. В одних – «бог, царь і отєчєство», у других – «кто нє с намі, тот враґ», і – оте, незабутнє, «ґрабь наґраблєнноє». У одних – стара «Єдіная і Нєдєлімая», з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі», у других – нова, без меж, з «Політбюро, ЧК, ОҐПУ та фанфарамі». Так стояло питання.

«Рабочє-крєстьянская рєволюція»? – облиште, адже пройшло вісім десятків років та останній дурник давно помер. Селян вона донищила, теж геть злюмпенізувала, а робітники? – що ж, робітники… Як жили в бараках «прі царскіх фабріках», так жили в бараках і на «вєлікіх стройках СССР».

Отже, бунт люмпенства проти заслаблої верхівки, яка – ніби, не вберегла оте єдине, що було у цього убогого духом і тілом народу, – його «Єдіную і Нєдєлімую»; яку мало не захопили були до рук жиди та вірмени. Що ж, віддамо цьому люмпенському сміттю належне, свою «Єдіную і Нєдєлімую» вони відреставрували зовсім непогано: людство здригнулося.

Отже, внутрішньо, духовно, – імперський люмпен з отими «кто нє с намі – тот протів нас!» та невмирущим «ґрабь наґраблєнноє!» Добре. Ну, а ззовні?

Ззовні вони хутко обрядилися до своїх червоних (не дослівно) брудно сірих одностроїв, на перший погляд – дещо дивних. Сіро-брунатні шинелі до п’ят (а значить – не надто зручні) з малиновими відлигами та такими ж поперечними нашивками, як на боярських робах. А на голові – взагалі щось дивне, на кшталт уформованого з грубого сукна шолома з наляпаною поверх п’ятикутною зіркою – «будєновка». Невідповідність матеріалу – є нестосовність, та шолом, виконаний не зі сталі, а з фетру, є так само смішний, як дерев’яна шабля. Все разом – «красноармєйская форма», – звідки ж вона? – чи так уже хутко ідейно спроектували та пошили її засновники «Красной арміі», Лєв Троцкій та інші – «іжє с нім»? Але ж ні, – далебі… Надто добре ви про них подумали; все було радше справою випадку.

Важко сьогодні сказати, чи планував останній цар Росії, скажімо, конечний «парад побєди» у Токіо 1905, але що планував по перемозі у Першій Світовій (!) «парад русскіх войск в побєждєнном Бєрлінє», – це відомо достеменно. Бо, доручив патріотичному художнику Васнєцову (чи не від отих опудал «богатирєй», верхи на битюгах?) проектування парадного однострою, саме для цього майбутнього параду. Що й було достеменно виконано, адже – це легше, ніж створити прорив на фронті, та на жовтень 1917 сотні тисяч таких одностроїв очікували «побєди» на складах. Ними й скористалися більшовики; єдине, що було необхідне, це спороти отого нествора на шоломі, двоглавого орла, та замінити його на зірку.

Отже, без волі «єго імпєраторского вєлічєства» – не було би й «лєґєндарной будєнновкі».

Але, був і ще один зовнішній атрибут, без якого тих часів собі не уявити; хоча він потім якось сам собою, непомітно зійшов зі сцени. Він був притаманний переважно «коміссарам», які чомусь уникали «будєнновок» та замінювали їх на сплощений православний картуз при зірочці спереду. Та, носили дещо дивного виду штані, знизу – гранично вузькі, але зверху – з великими крилами, випусками убік; називалися вони «ґаліфе». Людина, що ходила потім до совєцької школи, вивчала історію Паризької комуни, знала, що її придушили реакційні французькі війська, якими командував лютий та кровожерний реакціонер, генерал Ґастон Ґаліфе. Не учили нас, тільки єдино того, що це саме він, придушивши цілу Комуну, так зарозумівся, що вигадав для себе оті небачені у світі штані, які були названі на його честь. Саме такою вона була, передісторія комісарських штанів. Отже, навіть це вони поцупили, знову ж, зі смітника історії. Та, ще й у запеклих ворогів робітничого класу…

Протистояння з Україною почалося, коли підготоване на 11.12.1917 більшовицьке повстання у Києві було придушене, а його учасники, замість того щоб їх розстріляти, – були ешелонами відправлені до своєї Росії. Війна ж розпочалася з відхилення українським урядом ультиматуму Совєта Народних Коміссаров у Пєтрограді від 17.12.1917. Ним вимагалося легалізувати більшовицькі загони в Україні. Тотожним оголошенню війни, однак, було створення 25.12.1917 рівнобіжного маріонеткового уряду в зросійщеному Харкові. Він формує з люмпенства Харківщини та Донеччини власні військові сили, але серйозно покладатися може тільки на червоні війська з півночі, інтервентів. В той же час, на Україну з Гомеля та Брянска вирушує чотирма угрупованнями проти України – іще 30 000 червоних військ, під командою А. Антонова-Овсєєнка. Вони сунуть по двох напрямах одночасно, – на Правобережжя і на Лівобережжя. Через день був окупований Харків, потім 9.01.1918 – Єкатєрінослав, потім 20.01.1918 – Полтава. Тим