Аналітична історія України - Олександр Боргардт

черносотенцем тот

называется.

(газ. Русское знамя, № 176, 1906)

Сьогодні Союз Русского Народа дозволений в новій, демократичній Росії. Задачі? – вони були відомі ще тоді, покінчити «с паутіной, в которой задихаются, вибіваясь із сіл, монархі, народи, імперії, рєспублікі, – жізнєнниє сокі коіх висасивают бєзжалостниє і жадниє паукі: жідомасони».

За таких умов і розпочався процес Менделя Бейліса; як у них кажуть: «процєсс пошєл».

Не варто тут докладно простежувати весь його перебіг. З нього, з розкриття елементарної (хоч і навмисної) помилки слідства, – зробили «процєсс вєка» засоби масової інформації кволої Другої імперії, яка так і не розуміла, що доживає свої останні роки. Варто буде пригадати лише двох пов’язаних з ним людей, абсолютних однодумців на початку, яких цей процес остаточно розвів по різні боки. Обидва були, як і годиться, «добримі русскімі патріотамі», а значить – запеклими чорносотенцями, переконані українофоби та жидофоби. Щодо українців, обидва були згодні, що то сутий вимисел, що таких – «нє било, нєт і бить нє можєт». Але повністю розійшлися, дивно, щодо «рітуального убійства».

Один був професор психіатрії Іван Сікорскій (йому було вже 70), переконаний у повній реальності «рітуальних убійств», запрошений на процес у ранзі наукового експерта. Зовні він створював враження деґенерата, а його підручник психіатрії міг бути написаний, принаймні, в часи Конрада Геснера (1516–1565). Він опорядив його малюнками людських облич, схожих – хто на мавпу, хто на барана, на зайця або на свиню, – та виводив із цього далекосяжні психологічні висновки. Відчувалося, що про Дарвіна, або поготів – Фрейда, – він у житті не чув. На такому ж приблизно дитинчому рівні вів він і затяту полеміку з М. Грушевським з приводу його «Історії України» (1911), геть відкидаючи можливость існування якихось там українців, як окремого народу; такий собі типовий зразок типово російської задупної відсталості. Зауважимо, однак, що попри все це, його син – Ігор Сікорскій – був не лише нормальною людиною, але й видатним авіаційним інженером XX ст. Втім, не будемо забувати й мудрих римлян, які вважали незаперечним лише материнство…

Другим жидофобом, хоч і затятим опонентом І. Сікорского щодо «рітуального убійства», – став відомий чорносотенний журналіст, редактор «Киевлянина» Васілій Шульгін, з 1907 – депутат Думи від крайніх правих. Згодом – видатний діяч «бєлого двіжєнія» та політеміґрант. Року 1944, на початку Великого Полювання за кордоном, він був схоплений СМЕРШем (Сєкрєтная мобільная єдіная развєдка штаба) в Сербії та вивезений до ҐУЛАҐу, де просидів до 1956 (не забувайте про параноїдальну мстивість Москви!). Після такої науки якось перемінив ставлення до більшовиків та закликав до того самого колишніх білих еміґрантів; помер у совєцькій «боґадєльнє» у віці 96 років. Оскільки він був політиком і публіцистом, то йому навряд чи можна було пришити щось конкретне, та можна тільки зайвий раз подивуватися мстивості цієї вселенської потолочі.

Але, виступи – виступами, а вирішували не вони. Все мали вирішити присяглі; бо, не забувайте, Друга імперія була такою вже європейською, що навіть суд присяглих змавпувала. Їх відбирали довго та прискіпливо. Це були, особисто, селяни: П. Клименко, М. Луговий, С. Мостицький, А. Олійник, Ф. Савенко, Й. Соколовський, М. Тертишний (російською – Тєртічний); службовці: П. Калітенко, І. Перепелиця, К. Синьківський; чиновники – М. Мельник, Г. Оглоблін.

Як бачимо, твердо покладаючись на власної роботи леґенду про «українській антісємітізм», – передбачливо відібрали самих українців. А це й стало вирішальною помилкою, бо слід було призначити «добрих людєй із Союза Русского Народа». Присяглі не квапились, радились десь із півтори години, та й вирішили, – що підсудний Мендель Бейліс – не винен.

Але, нема в природі такого українського, що не стало би згодом російським, та їх негайно оголосять – за Сікорскім, – «простимі русскімі мужікамі», пишаючись їх вчинком. Знову ж – в патріотичному аспекті. Для часів ніколашєк, сікорскіх і шульгіних, що ж – нормально. Однак, коли те саме повторить в журналі «Континент» його редактор, російський дисидент В. Максімов, та ще й наприкінці XX ст., – це вже звучатиме дисонансом. Втім, і ціну отому їх імперському дисиденству – ми вже теж добре знаємо. Часом, типове імперське невігластво, войовниче та нахабне. Якого вони у XX ст. вже не укривають, навпаки, – пишаються ним та утверджують по світі.

Популярність самого М. Бейліса, що казати, сягла вищої відмітки, та йому пропонували очолити те й те… навіть – Всєроссійскоє Общєство Воздухоплаванія, але він від усього відмовлявся та продовжував свій скромний триб життя. З приводу отого «воздухоплаванія» в народі навіть склали пісню, яка починалась рядками: «Бейліс, ти мій Бейліс, злетів під небеса…» Продовження опускаємо за його відвертою фривольністю. Навіть – за мірками нашого часу.

З приводу «процєсса Бєйліса» українцям і досі роблять закиди, бо він проходив у Києві, але таким недоумкам раджу подумати, чим би цей процес покінчився, якби він проходив у Москві.

* * *

Отже, насамкінець підкреслимо, що брехливі байки про якийсь там «украінській антісємітізм», яких із властивою їм тупістю московити повторюють не перше століття, – то є чисті дурниці. Повторюють попри те, що жодного такого антисемітизму не викрити, ні в подіях української історії, ні в ідейній спадщині українських мислителів.

Дещо плинув у російському руслі Михайло Драгоманов (отой, від «культурної автономії» та соціалізму), закидаючи жидам (щоправда, ще у 1875), ніби вони, мовляв:

а) являють собою елемент, що не творить цінностей; більше чи менше вони всі можуть бути підведені під категорію купців;

б) купців тих є забагато, а тому утримання їх коштує задорого робочим станам населення.

Перше звинувачення зіходить, здається, ще до відомого Ернеста Ренана (1823–1892), та є цілком хибне, якщо хоч трохи ліпше знати історію. Однак, його потім повторив В. Розанов у своїй збірці «Религия и культура» (уже десь 90-і роки), розповсюджуючи на всіх семітів взагалі.

Повна неслушність цього закиду доводиться даними історії та ще тим незаперечним фактом, що обмежуючи права жидів у християнській Європі – їх просто не допускали до жодних фахів, крім торгівлі, – які ж там уже «цінності»! Так само неслушним є й друге дорікання, бо рівень торгівлі – то є показник розвиненості суспільства, та купець (принаймні – перед ХІХ ст) ніколи не був у ньому класом зайвим чи паразитарним. Та й наші власні українські предки були не чужі цьому. Ні ґоти, що полишили нам усю торгівельну лексику нашої мови (крам, ваги, ярмарок, тощо), ні гуни, які додали до цього ще назву терезів та чумацтво, – цілий торгівельний клас.

Адже, слово «чомаґ» мадярською означає пакунок, пересилку, а корінь «чум» розповсюджений у сили народів Азії, позначаючи – в широкому колі: від житлової