Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Утворення принаймні двох нових окремих автономних утворень у складі імперії, польського та українського, вимагало розумного поділу Галичини, але надало би неоціненні переваги країні в цілому. Хоча би внаслідок хуткого національного та економічного розвитку обох народів. А, їх більші частини – не забудемо, продовжували гнітитись Росією.
Легко збагнути, що в такому разі Австрія могла би вступити у Першу світову значно потужнішою державою, не гірше від Німеччини, та… Не було би жодного там «Брусіловского прорива». Був би прорив у зворотньому, східному напрямку, до Дніпра, а може й далі, до Дону. Чи встояла би тоді Росія, що гнала своїх поляків та українців на захід батогом? – навряд.
На закінчення зазначимо, що це скорочення, СС – Січові Стрільці, існувало ще перед Першою світовою, та не має жодного відношення до будь-чого німецького (поготів, із отого «Третього райху»), – це – очевидно. Однак, спостережливе око московського злочинства угледіло й тут можливість обернути це проти українців; в очах невігласних недоумків, ясна річ, на яких вони, однак, – виключно й спираються. Бо українці у цих психічно збочених людей – це манія, паранойя; вони й тільки вони мають бути «за всє в отвєтє». А звідси й побралася їх свідома брехня про «українскую дівізію ес-ес «Галічіна». Чи може ви вважаєте, що ця потолоч просто собі «помилилася!?» – розкажіть комусь іншому…
До речі, те саме сполучення літер – СС, опинилося й у назві отієї «укрєпляющєй і направляющєй», незабутньої КПСС, але ж, ніхто цього проти неї не використовував, а – чому, власне?
Правдоподібно, по-перше тому, що розуму більше (важко – мати ще менше). А по-друге, чи не тому, що ми – люди доброї волі всього світу, всіх націй, в глибині душі були згодні, що гітлерівські есесмани – були мало не янголами у порівнянні до декого з тих «КП-есесів», останніх з останніх (ну, хіба що потім, отой їх Пол Пот…).
2. Центральна Рада
Українська революція стала відлунням російської, та буде незмінно її наслідувати. В цьому була перша, можливо, основна помилка Української революції. У відповідь на лютневу революцію в Росії, у Києві в кінці лютого формується Рада об’єднаних громадських орґанізацій, до якої переходить на час міська влада. Одночасно створюються Ради робітничих і селянських депутатів по промислових центрах України – більшовицька заявка на владу в Україні. Селянство України на той час було досить однорідним, на заході та сході, та ще не розкладеним більшовиками, але робітництво… Воно чітко поділялося, соціально і географічно, на здебільшу національно свідомих робітників цукроварень та гуралень Правобережжя, і на денаціоналізованих імперських люмпенів, шахтарів та металургів сходу. Саме ці останні й стануть основою для антинаціональної більшовицької контрреволюції, – більшовизму.
Слідом утворюється в Києві, спочатку шляхом самостворення та кооптації, – Українська Центральна Рада (УЦР). Провід її, наче досить вагомий. Голова – історик М. Грушевський (1866–1934), заступники: Д. Антонович (1877–1945) – син відомого українського історика В. Антоновича, теж історик, Д. Дорошенко (1882–1951) – історик, Ф. Крижанівський (1878–1938) – правник і економіст, В. Науменко (1852–1919) – педагог. Вона вперше заявляє про себе загальною відозвою до народу України. Згодом Українська Центральна Рада буде дообиратись, поповнюватись та структуризуватись.
Останнього дня лютого 1917 у Пєтрограді відбувається представницька українська демонстрація під жовто-блакитними прапорами, із більше як 20 000 учасників, – перша заява України про себе, до якої Київ не має жодного відношення. Він відповідає на це патріотичною демонстрацією з десь 100 000 учасників, а мітинг на Софіївському майдані затверджує резолюцію про «національно-територіальну автономію України», але – тільки у складі нової, революційної Росії.
На кінець березня припадає низка з’їздів: Установчий з’їзд есерів – негайне здійснення національно-територіальної автономії, Конференція соціал-демократів (УСДРП) – резолюція за автономію. Нарада радикальних демократів (УРДП, Д. Дорошенко, С. Єфремов та інші), – поміркованих націоналістів. Проходить з’їзд селянських представників, який створюється на підтримку автономії та на здійснення аграрної реформи, – Українську селянську спілку.
Увінчується ця з’їздівська діяльність Всеукраїнським національним конґресом, із десь 1000 представників з усієї України. Знову, та ж «національна автономія», але конгрес леґітимує УЦР, офіційно утвердивши або дообравши її, у складі 118 осіб. Великих змін у її складі не сталося, але… Зайшли досить відчутні зміни у керівництві. А саме – у заступниках голови.
Як спочатку їх було четверо: Д. Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський та В. Науменко, то тепер стали соціал-демократ і письменник В. Винниченко (1880–1951) та учений С. Єфремов (1876–1939). Саме з особою першого з них, воістину – непотопимого (він згодом очолить і Директорію), – буде пов’язана левова частина провалів тодішнього визвольного руху. Та, вся біда в тому, що він був далеко не один. Бо, на заході України, де було набагато менше соціалістичної дурості, ще з 1914 свідомо відстоювали «вільну Україну»; то й цікаво придивитися, звідки ж вона побралася, ота «автономія»? Чи, це дійсно був «народний вибір»? Автономію виправдовують тактичними міркуваннями, але саме з цієї точки зору вона була заздалегідь планованим провалом, та марно вилазив свого часу зі шкіри М. Грушевський, запевняючи усіх, ніби: «українці не мають заміру відривати Україну від Росії» або «українці не мають наміру віддалятися від російської республіки». Цей дипломований історик (!) вживає терміну «відривати», – тільки подумайте! Чи він не знає, бува, що Україна ніколи не була частиною Росії? – була брутально захоплена нею шляхом окупації? – а, як знає, то навіщо кривить душею?
Все це штучне зниження вимог було сутим глупством, як психологічно, так (і це випливає з першого) – тактично. Бо російські патріоти, хоч царські, а хоч і оті – «тимчасові», – все одно на стіну лізли чуючи, чи то про незалежність України, чи то навіть про автономію. Українських же патріотів така, ні чим не вимушена (вони це знали) поступливість великодержавності тільки відштовхувала. І марно брехав Винниченко у своєму «Відродженні нації», що ми, мовляв, хотіли державності, а от маси, – вони не були готові (не на часі, як тепер кажуть з першого ліпшого приводу). Бо насправді – все було якраз навпаки.
Як із граничною чіткістю сформулював це
