Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Всі ці обіцянки «не відділятися» од імперії чужих все одно не заспокоювали, а от своїх відганяли..
Може маси й насправді не були в чомусь готові сприйняти ідею самостійності, не дозріли до неї? – але й так не було. Звернемося знову до попереднього джерела, чи не єдиного досі, де послідовно та логічно (а тому – й правильно) висвітлені події епохи та їх сенс. Наведемо аналіз перебігу Всеукраїнського селянського з’їзду з десь 2200 делегатів у червні 1917.
У виступах більшості, так би мовити, звичайних делегатів з’їзду бриніла думка: потрібно УЦР негайно проголосити незалежну Українську республіку, а відомий селянський діяч А. Степаненко запропонував з цього приводу відповідну резолюцію; вона не тільки проголошувала республіку, але й відкликала із «всєросійськіх організацій» українських представників, а головне – постановляла припинення виплати податків до Пєтрограду.
Отже, тоді вперше офіційно повстала альтернатива: незалежність, чи тільки автономія? Орґанізатори з’їзду, приперті до стінки у головному питанні, – не розгубилися. Було вирішено надати слово прихильникам обох концепцій: соціал-демократу Б. Мартосу (1879–1977) та тому ж А. Степаненку (1889–1931?); а потім – проголосувати. Наче – все демократично.
Бориса Мартоса важко звинуватити в притаманності саме соціалістичним ідеям, бо це він казав, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», а до того «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного»; в цьому було багато справедливого. Але, усім арсеналом «інтернаціональної» демагогії соціал-демократів, – він володів бездоганно. Так, із самостійниками йому було не по дорозі, бо:
Самостійники – це люди, які хочуть самодержавства, хочуть щоби було так, як за старого ладу… самостійники, як не самі поміщики, то поміщицькі синки. Соціалісти натомість хочуть, щоб селяни жили вільно.
І – далі, в тому ж дусі типової демагогії:
Пощо нам відділятися кордоном від народів Росії, коли той кордон тільки буде утруднювати поїздки, коли комусь треба буде кудись поїхати, от хоч би до свояків, що живуть десь поза Україною. Автономія – це слово грецьке і значить воно підчинення своєму власному законові, отже значить – самостійність, тільки самостійність без панських витребеньок, без оплачування різних дармоїдів. Соціалісти – то все сини селянські й робітничі, які розуміють, що таке злидні, а самостійники жили і хочуть жити коштом працівників. Ми знаємо, що коли селянинові доводиться судитися, то його адвокат так оплутає, що той усі гроші просудить. А хто ж такий Міхновський? З чого він жив перед війною? Та він був адвокатом і жив з того, що обдирав селянство. Отакі вони, самостійники…
(В. Мороз, Україна у XX ст., цит. за журн. Україна, № 28, 1992, с. 18)
Що ж тут сказати? – такій демагогії, яка не має жодного прямого відношення до справи, – міг би позаздрити і Лєнін, і Троцкій. Додамо, що абсолютно така сама ідіотична арґументація – ходить і досьогодні, нагадаємо:
Сьогодні відділяти Україну – значить різати через мільйони сімей і людей: яка мішанина населення; цілі області з російською перевагою; скільки людей, що затрудняються вибрати собі національність із двох; скільки мішаного походження…
(А. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)
Такому – прохопись тільки щось про «автономію», – на весь світ верещатиме…
Але, повернемося до справи. Після доповіді Б. Мартоса, його однодумці просто не допустили А. Степаненка до трибуни, зчинивши несамовитий галас: «Не хочемо слухати!», «Не треба нам самодержавства!» Тобто, панове «автономісти» не погребували найбруднішими прийомами більшовицької «дємократії»; діяли, як звичайні шахраї… Що ж тут іще додати?. Не вадить з цього приводу навести точну та вичерпну характеристику В. Мороза (теж там):
До речі, той же Мартос був пізніше 1919 міністром фінансів, і навіть прем’єр-міністром самостійної України, тобто, згідно з його ж словами, був «дармоїдом», який «обдирав селянство»; дармоїдом, якого «селянин не потребує», бо мусить йому платити із власної кишені. Вже сам факт, що Мартос після такої промови не посоромився зайняти посаду міністра самостійної Української держави, свідчить про етику цієї людини.
Коли читаєш вищецитований виступ Мартоса – просто захоплюєшся, яких талановитих полемістів ми мали в 1917 році. Але ж працювали вони… проти нас! Це приводить нас до однієї з ключових державницьких істин: коли не виховаєш в еліті власного патріотизму – вона стає не просто безужитковою, а й шкідливою! Здичавілий собака робиться вовком і поїдає тих овець, яких мав би боронити від вовка.
Є досить характерним, що всі ці суб’єкти, від Мартоса по Винниченка, у своїх спогадах обходять мовчанкою своє антисамостійництво. А останній, навіть, мав нахабство писати, що – мовляв: «маси не були готові» (сприйняти ідею незалежності), Добре знала кішка, чиє м’ясо вкрала…
Тимчасовий уряд у Пєтроґраді, зрозуміло, відкинув навіть натяки на автономію, а російські прислужники в Україні зі свого боку зробили все, щоби навіть її, цю куцу автономію, – якось та саботувати. На тому ж з’їзді, той же Мартос, що так розписував переваги автономії та щосили наклепував на самостійність, потім хутенько відступив. Тепер, коли з його подачі з’їздом була відкинута самостійність, він став обґрунтовувати думку, що й автономії відразу вводити не можна, бо – а що ж на це скажуть національні меншини? Отже, як бачимо, вже тоді роблено вигляду, ніби ота нещасна Україна, – мало не вся складається з національних меншин. Використовувалася «інтернаціональна» демагогія й зі ще більш цікавого боку. Один із есерів, такий собі Андрій Заливний з Полтави, критикуючи ЦР (до якої був дообраний на з’їзді) добалакався до того, що, мовляв, «на російську буржуазію треба впливати, а з українською треба боротись.»
Одне слово, хто з них в Україні тоді працював на Росію, можна легко судити не лише за документованими виступами у пресі або на з’їздах, але й простежуючи за подальшою долею цих людей. За тим, кого з них не вбили потім. Бо Росія ніколи й нікому нічого не вибачала. На превеликий жаль, ми тут матимемо, так би мовити, – тільки нижню межу всього цього багатства. Бо московська катівська більшовичня мала звичку часом таємно розправлятися й зі своїми найвідданішими служаками.
А загалом, як бачимо, українські поля, іще перед війною та революціею, – були рясно захаращені бур’янами російського імперського «соціалізму».
Так стояли тоді справи з ґрунтовним питанням – українською незалежністю. Але були ще два питання, подальшого ступеню важливості: про землю та про армію.
Борці проти «передчасного самостійництва» (як от Винниченко або Мартос), видно, кепсько розрахували були свої сили, бо їх уже не вистачило на те, щоб поховати питання про земельну реформу. А може зробила
