Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Звертаючись до першого українського геополітика Юрія Липи (убитого енкаведистами), який у своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) блискуче розвинув ідеї відкривця цієї науки – Карла Гаусгоффера, – то він ставився до жидівства з його проблемами – без тіні антисемітизму.
Так само чужим до нього був апостол українського націоналізму Дмитро Донцов. Цей, перебуваючи ще вдома – у Києві підчас заворушок 1905–1906, – очолював загін по захисту жидівського населення від російських погромників.
А Уряд УНР – нагадаємо – мав у своєму складі навіть міністерство в жидівських справах. Випадок, підкреслимо це спеціально, безпрецедентний у світовій історії, – хіба не так?
Хоч і подяки за все це ми поки не дочекалися, але й робили це не заради неї, а виключно – керуючись розумом та сумлінням.
7. Перша світова війна
Вона спалахнула 1 серпня 1914, а відповідальність за неї несуть, як це повсюдно важається, – Росія та Німеччина. Перша плекала свої честолюбні, як звичайно, наміри: добити остаточно ослаблу Австро-Угорську імперію, та загнати врешті всіх слов’ян до власної імперії – Російської. Здійснивши світлу мрію А. Пушкіна про те, як оті «славянскіє ручьі сольются в русском морє». «Морє» було, радше, такою собі угро-фінською калюжею розмірів моря, але… на такі дрібниці там уже не звертають уваги. Що ж до другої… Вона, так їй думалося, була в чомусь обділеною (особливо – щодо колоній) Англією та Францією; а щодо останньої – зберегала пам’ять про легку перемогу над нею 1870. Що ж, теж, які не які, а – підстави.
Тертя Росії з Австро-Угорщиною розпочалися ще тоді, коли остання, відкривши 1867 польський університет у Львові, – запланувала на 1915 відкриття там іще й українського. Цей план і був оприлюднений ще 1912. Справа, начебто, суто внутрішня (освіта!), але в Європі тоді була держава, що є «за всє в отвєтє»; для якої просто не існує такого поняття, як чиїсь там унутрішні справи. Бо, в неї бачите, всюди якісь «своі інтєрєси». А тут іще – тільки подумати! – збираються освічувати ненависних Росії українців. З Пєтєрбурга до Відня й летить грізний демарш (напевно – єдиний подібний у світі), ультиматум: відкриття українського університету у Львові – Росія вважатиме «враждєбним актом», поготів – «казус бєллі», тобто – приводом для війни (!). Ні більше, ні менше.
Ви скажете, що це переходить будь-які межі, але… Пригадайте – класику: «Шірокі натури русскіє, / нашєй правди ідєал, / нє влезаєт в рамкі узкіє / юрідічєскіх начал». Це було ще сто п’ятдесят років тому…
Та, поставте себе на місце Росії. Їй тільки-но, зусилями солженіцинського куміра П. А. Столипіна, вдалося знову (у котрий вже раз) заборонити українську мову. Далебі, до цього ще спеціальним обіжником січня 1910 прирівняти українців до «інородцєв», укупі з жидами та калмиками, або німцями; а тут…
Тепер вони, зверніть увагу, геть забули про це, весь час бовкаючи нам, як не про «славянскоє братство», так і про «славянскоє єдінство» (вважаючи, що характерно, й себе слов’янами (!)). Але, таке щось і не повинно нікого дивувати. Бо ці люди користуються первісним, дологічним та магічним мисленням, де нема місця звичайній людській логіці. А звідси й увесь той смітник в голові кожного з них, який і не дає їм жити так, як у XX ст. живуть інші люди.
Багацько чого вдалося тоді досягти Росії. Зокрема пощастило, нарешті, розігнати власну українську інтеліґенцію по еміґраціях, а тут… на тобі, маєте, – український університет. Та, ще під боком, «за Пєрємишлєм». Тим самим, на схід від якого й досі не працюють, ні розум, ні логіка.
Отже, хоч Німеччина і приєдналася до війни на стороні Австро-Угорщини, але не була, в жодному разі, її ініціатором. Першою її причиною стало прагнення Росії почистити від українських патріотів Галичину. Про це писав у своїх спогадах царський міністр зовнішніх справ Сазонов. Писали й інші проникливі люди; наприклад:
Ліберальне настановлення Австрії до українців не подобалося Росії, і тертя на цьому ґрунті стало однією з головних причин Великої війни.
(Л. Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи, Лондон, 1939)
Як бачимо, були й розумні історики, що розуміли значення української проблеми для Європи; шкода тільки, що це було вже по Версалі. Та, на жаль, це не додало розуму ні Ф. Рузвельтові, ні В. Черчіллю.
Розпочати війну було простіше від простого. На це було застосовано звичну вже для Росії практику царевбивств, та 28.06.1914 у Сараєві, серед білого дня, сербський терорист Ґавріла Прінціп, пов’язаний з російською розвідкою (остаточно не доведено, але дуже правдоподібно – пригадаймо старий римський принцип: кому від цього добре), – застрелив наступника австрійського трону, ерцгерцога Франца Фердінанда. На що, природно, Австро-Угорщина оголосила Сербії війну; рівно через місяць. А вже потім Австро-Угорщині оголосила війну Росія (тобто схвалила вбивцю особи з царюючого дому сусідньої держави). Стала на захист Сербії. Ви ж знаєте, їм чужого не треба, вони – як не «освобождают», то когось обов’язково «защіщают».
Пошукуючи успіху на півночі, де до Німеччини було найближче, росіяни, по перших успіхах, потерпіли капітальну поразку під Танненберґом, у Східній Прусії, та зовсім нищівну на Мазурських озерах, у Польщі. По цьому вони тільки відступали. Але на півдні, зібравши усі сили, зуміли на коротший час окупувати ціль війни – Галичину.
Наслідки цієї окупації були вражаючими. Першим завданням було знищити всі українські орґанізації, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Туди були спрямовані «казачьі команди» – досвідчені «каратєлі». Вони негайно понищили всі українські бібліотеки, що збиралися десятками років. Та, книжками з майном – справа не обмежилася. То була, так би мовити, генеральна репетиція майбутніх совєцьких, як їх тепер називають, «етнічних чисток», – 1939 та 1944–1950. Як писав Дмитро Дорошенко – київські тюрми були переповнені галичанами, старими та малими, головне – аби інтеліґентами. Жахливо та неймовірно, але людські втрати оцінюються в мільйони життів. За самими приблизними підрахунками тоді, за кілька місяців 1915, було розстріляно або депортовано до Сибіру до чверті населення Галичини. Пізніше те саме зробили вже з третиною тих, що полишились. Так «вєлікій русскій народ» виявляв тоді свої незмінно братні почуття до українців.
Другою ціллю було захопити західних слов’ян, та після відповідних чисток зігнати їх теж під владу російського царя, але… Як воно спіткнулися вже на першій цілі – годі було думати про другу. Стала на перешкоді власна військова нікчемність та щедро оплачений кайзерівською розвідкою Жовтневий переворот.
Перша світова дуже хутко набула характеру позиційної війни, а тому
