Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Для нас важливим є те, що сучасні розробки дають можливість розглядати етнічні спільноти епохи феодалізму як динамічні явища, складові частини яких у просторі і часі створювали нові комбінації народностей. Звичайно, ці видозміни відбувались на певних територіях унаслідок соціально-економічних процесів/ Це треба пам’ятати і при вивченні етнічної ситуації у Східній Європі (і зокрема на території сучасної України) наприкінці І — на початку II тис. н. е.

В археологічному плані процес консолідації східнослов’янських племен на території Середнього Подніпров’я відбився формуванням у IX—X ст., тобто в перші століття існування Давньоруської держави, так званої дружинної культури, у багатьох елементах якої прослідковуються генетичні зв’язки з матеріальною культурою місцевого неселення більш ранніх часів (житлобудування, знаряддя праці, обряд поховання). Однією з найбільш характерних рис цієї дружинної культури була так звана манжетоподібна кераміка, виконана вже на гончарному крузі. Але дослідники змогли зафіксувати формування окремих рис цієї кераміки ще в деяких типах ліпного посуду VIII—IX ст. Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. У цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї органічно переплелись традиції і сюжети не тільки місцевого походження, але й Скандинавії, Середньої Азії, Угорщини. Часто ці сюжети настільки схожі, що лише металографічний аналіз дозволяє встановити місце виготовлення окремих речей. Справа в тому, що майстри різних ремісничих шкіл користувалися своїми оригінальними рецептами металевих домішок для виготовлення згаданих речей, які тримали в секреті. Слід зазначити, що багато подніпровських елементів дружинної культури зафіксовано в основному не вище широти літописного Смоленська[745], який і в пізніші часи мав тісні контакти з південноруською територією й оперативно реагував на історичні події в цьому регіоні. Усе вищесказане вказує на викристалізацію в згаданий час єдиного загальноруського стилю культури[746].

Для нас цікавим є спостереження, що різнотипові скроневі кільця, які для більшості археологів слугують етновизначальними індикаторами, в основному з’являються після середини X ст., коли всі мікрорегіони південноруських земель стають об’єктом тотальної феодалізації. Але, можливо, появу цих племінних прикрас треба пояснювати не тільки зростанням престижу автохтонної аристократії, яка ввійшла до складу державного апарату і завдяки цьому одержала можливість розвивати своє ювелірне ремесло. Розповсюдження і популярність згаданих прикрас в найширших прошарках населення дозволяє припускати і спробу консолідації (але запізнілої) більшості представників конкретної автохтонної групи (сіверян, радимичів та ін.) в їх протистоянні — у тому числі й в елементах одягу — племінно-космополітичному великокнязівському оточенню. Уніфікація культури, яка прослідковується передусім в матеріалах міських центрів, вказує на необоротність процесу посилення суспільних зв’язків різного рівня.

Відомо, що розвиток конкретних етнічних спільнот не ізольований від соціально-економічних і політичних факторів, а переплітається з ними, взаємопересікається і залежить від них. Крім того, питання формування народностей тісно пов’язане з питанням етногенезу, але це не ідентичні поняття. Якщо в дослідженнях процесу формування народностей на першому місці знаходяться історичні, економічні та соціологічні елементи, то у вирішенні питань етногенезу більше значення мають антропологічні, мовні, культурно-історичні фактори[747]. Істотні зміни в соціально-економічному розвитку східних слов’ян у другій половині І тис. н. е. створили умови для початку формування нової східнослов’янської спільноти.

Говорячи про політичний аспект питання, слід вказати, що «Русь» як поняття ідентичне східнослов’янській державі, з’являється в давньоруських літописах під 912 р., в яких було зафіксовано договір 911 р. з Візантійською імперією. У цьому дипломатичному документі розуміння «рода русскаго» конкретизоване: посли, що прибули до Константинополя представляють всю Руську землю, її верховну владу — великого князя Олега, а також усіх підлеглих йому князів. Наведена в тексті договору формула точно конкретизується з процесом об’єднання східнослов’янських племен під владою Києва. Надалі це поняття згадується в русько-візантійському договорі 944 р.: «...а ще убьеть хрестеянин русина, или русинъ хрестеянина...». Таким чином, з початку X ст. назва «Русь» є загальноприйнятою і використовується навіть іноземними дипломатами при підготовці міжнародних договорів зі східнослов’янською державою. Але, як відомо з Бертинських анналів, уже 839 р. держава «Рос» активно виходила на міжнародну арену і її найменування було відоме в Західній Європі[748].

Рис. 30. Скандинавські фібули.

Крім того, не можна ігнорувати й інформацію, що міститься в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, де під 852 р. повідомляється: «...нача ся прозьхвати Руска земля».

Сьогодні існують протилежні погляди на те, яка ж Русь — Північна чи Південна — заявила про себе в Західній Європі. До речі, в середньовічні часи «Русь» згадується і в Карпатському регіоні, і на схід від нього. Не торкаючись третього варіанту, розгляд якого потребує самостійного дослідження, наведемо безкомпромісне твердження Г. О. Хабургаєва: «...факти зводяться до того, що літописному твердженню про появу Русі на півночі і про її зв’язок з норманськими поселеннями Приладожжя відповідають численні свідчення ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, що не були піддані ослов’яненню, знають (і досі зберігають) етнонім Ruotsi (Русь) для означення шведів (а не слов’ян)». На противагу цьому твердженню можна навести інше, яке виголосив С. О. Гедеонов більш як 100 років тому: «На перший погляд, випадкова подібність між фінським Ruotsi, шведським Рослагеном і слов’янським Русь, може спокусити дослідника вже упередженого на користь скандинавізму Нестерових варягів — Русі, але цією випадковістю й окреслюється тотожність Тунманно-шлецерівської гіпотези; вона не пояснює нам ні перенесення на слов’яно-шведську державу фінського найменування шведів, ні невідання літописця про тотожність Свеї та Русі, ні того, чого Слов’яни, що знали Шведів під ім’ям Русь, котрі прозвали самих себе цим ім’ям, перестають називати Шведів Руссю, після призвання; ще чому Свеони Бертинських літописів і Нормани Ахмед-ель-Катіба фіксують себе в Константинополі і Сельвії, тою назвою, під якою відомі й Чюді»[749].

Можна було б наводити безліч цитат з різних робіт, в яких відображаються протилежні судження з цього приводу. Слід відзначити, що історіографія проблеми «Русь у вузькому та широкому значенні цього терміна» досить обширна і збагачується з року в рік. Серед фахівців нема згоди не тільки з приводу того, в якому розумінні — широкому чи вузькому — Руська земля згадувалась спочатку (тобто, стосувалась ця назва Середнього Подніпров’я чи всієї Східної Європи). Більш конкретно всі ці суперечності розглянуто в одному з попередніх розділів. Тут тільки ще раз констатуємо, що незалежно від походження, в період східнослов’янської політичної і етнокультурної консолідації назва «Русь» була тотожною назві «слов’яни»[750]. Це підтверджується й генетичними зв’язками археологічних культур другої половини І тис. н. е.