Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
У 1113 р. в Києві спалахнуло нове повстання, яке охопило різні шари населення. Приводом до нього стала смерть князя Святополка Ізяславича, який провадив політику розширення прав київських купців і лихварів. Вона не задовольняла ні демократичні низи, ні феодальні верхи Києва, які не бажали поступатися своїм давнім керівним становищем у державі.
Основне невдоволення було спрямоване проти князівської адміністрації, яку очолював воєвода Путята, а також купців і лихварів. Поширення народного заворушення викликало занепокоєння крупних феодалів, які пов’язували свої надії з Володимиром Мономахом: «да вшед, установить крамолу сущую в людях». Мономах виправдав сподівання знаті і замирив київські низи.
У 30-і роки XII ст. загострились соціальні протиріччя у Новгороді. Приводом до них стала ситуація із заміщенням новгородського княжого столу Всеволодом Мстиславичем. У 1132 р. ворожі князю бояри зуміли скористатись невдоволенням і прогнали князя із Новгорода. Прибічникам Всеволода через деякий час вдалося подолати опір повсталих, проте вже 1136 р. проти князя і його адміністрації розпочалося нове повстання. Використавши гнів людей, бояри схопили Всеволода з жінкою й дітьми й посадили під сторожу. Серед звинувачень, які йому пред’явили, було і те, що він «не блюдеть смерд».
Особливою соціальною активністю характеризувалась ситуація 1146—1147 рр. на півдні Русі. Боротьба різних боярських угруповань і їх ставлеників на великокнязівський стіл за владу сколихнула до активних дій київські низи. У 1146 р. повсталі розгромили двори представників адміністрації князя Ігоря Ольговича, яка на чолі з тіуном Ратшею фактично розорила просте населення. Хвилювання тривали і наступного року. Їх кульмінацією було вбивство князя Ігоря.
Ще одна літописна згадка про повстання у Києві датується 1157 р. Розпочалося воно, як і в 1113 р., відразу ж по смерті великого князя. Про розмах і соціальний характер цього виступу народних мас можна скласти уявлення з наступних літописних рядків: «И много зла створися въ той день: разграбиша двор его (Юрія Довгорукого. — П. Т.) Красный и другый дворъ его за Днепром разъграбиша, его же звашать самъ Раемъ, и Васильковъ дворъ сына его разграбиша в городѣ; избивахуть Суждальци по городамъ и по селам, а товаръ ихъ грабяче».
Приводом до широких народних виступів у Володимирській землі послужило вбивство боярами Андрія Боголюбського 1174 р. Як тільки про смерть князя довідалось населення Боголюбова і Володимира, то заходилось чинити розправу над князівською адміністрацією. Невдовзі до повсталих приєднались і селяни навколишніх сіл. Серед заходів нового князя Всеволода Юр’євича було нормування штрафів, які стягувались з населення на користь княжої адміністрації при розгляді нею судових справ, що вказує на деякі поступки володимирським низам.
У 1207 і 1228 рр. відбулися великі народні рухи у Новгороді. У першому випадку повсталі виступили проти посадника Дмитра Мірошкевича і його братів, які обкладали міське й сільське населення непомірними данинами, у другому — проти архієпископа Арсенія і посадника В’ячеслава, які утримували величезні запаси продовольства, в той час як народ голодував. Рух «чорних людей» Новгорода 1228 р. перебував у певному зв’язку з виступами смердів. Про це свідчать вимоги новообраного посадника до князя не посилати своїх суддів по волостях, а також надання смердам деяких пільг при виплаті данини[734].
Таким чином, за неповними свідченнями літописів, можна зробити висновок, що боротьба низів з пануючими верствами населення була постійним і, безумовно, одним із суттєвих факторів соціальної та політичної історії Русі. Відповідаючи на утиски, просте населення брало активну участь у боротьбі за свої права, за покращення свого становища. Народні рухи і постійна загроза нових бунтів змушували правлячі верхи йти на деякі поступки, вносити зміни у законодавство, які обмежували свавілля землевласників, князівської адміністрації і лихварів щодо сільського й міського населення.
Говорячи про народні рухи на Русі в X—XIII ст. як про вияв соціальних протиріч, в жодному разі не можна характеризувати їх як антифеодальні. В умовах, коли феодалізм являв собою формацію, що ще не вичерпала своїх прогресивних можливостей, а альтернативою їй могли бути тільки родоплемінні відносини, антифеодальні рухи, коли б такі мали місце, становили б явище, глибоко регресивне. В дійсності жодне з розглянутих повстань не ставило перед собою мети заміни існуючих правопорядків якимись принципово іншими. Народні маси боролися не проти феодальної системи як такої, а проти її негативних виявів. У таких умовах значення народних рухів полягало насамперед у тому, що вони сприяли встановленню більш прогресивних форм соціально-економічних відносин на Русі.
Розділ VI
Етнічний розвиток Київської Русі
Етнічні процеси, що відбувалися на території східних слов’ян у середньовічні часи, викликали увагу дослідників у різні періоди розвитку історичної науки.
Глава 1
Східнослов’янське суспільство напередодні утворення Київської Русі
Слід нагадати, що вже Нестор Літописець виводив слов’янство з біблійних часів. За вісімсотрічний час вивчення процесу слов’янського етногенезу акценти робились на різні хронологічні періоди. Активно використовувались писемні джерела, а в останні десятиліття все більшого значення набувають археологічні дані, особливо для розкриття ранніх періодів етнічної історії слов’янства. На жаль, антропологи і етнографи відстають від фахівців з історії та археології у своїх доробках із згаданої теми. Особливо це стосується висвітлення ними етнічних процесів І — початку II тисячоліття н. е. Якщо можна пояснити труднощі антропологічного вивчення слов’янських старожитностей І тисячоліття н. е. пануванням у слов’янському світі обряду кремації померлих, то викликає здивування рівень наукових розробок етнографів-славістів, які не дуже випереджають своїх колег 50-х років XX ст.
Без сумніву, нині недостатньо розроблені питання історичного розвитку населення півдня Східної Європи в XIII—XV ст., коли тут викристалізувались основні елементи нової етнічної спільноти — української народності. Але це питання повинно всебічно висвітлюватись в окремому фундаментальному дослідженні. Говорячи про домонгольський час, слід відзначити, що значних успіхів історична наука досягла, в першу чергу, у вивченні археологами східнослов’янських старожитностей І тис. н. е., зокрема, на території півдня Східної Європи[735]. Нагадаємо, що землі сучасної України в другій половині І тис. н. е. заселяли поляни (Київщина і Канівщина), уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), древляни (Східна Волинь), волиняни (Західна Волинь), тиверці
